Влітку 1838 року в Качанівці зустрілися двоє: 30-річний поміщик з-під Борзни, відставний драгунський корнет із розбитим серцем, і 34-річний композитор, який щойно закінчив оперу «Іван Сусанін» і шукав нових мелодій. Перший читав уголос свої вірші українською. Другий за кілька днів написав на них два романси. «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі» досі співають в Україні майже двісті років. Поета звали Віктор Забіла. Жив він на хуторі Кукуріківщина — за десять верст від Борзни. Помер у листопаді 1869 року в самій Борзні. Де його поховали, ніхто сьогодні точно не знає.
Портрет Віктора Забіли. Василь Штернберг, Качанівка, 1838 — єдине прижиттєве зображення поета, що збереглося. Wikimedia Commons, public domain
Віктор Миколайович Забіла (1808, хутір Кукуріківщина, нині с. Забілівщина Борзнянської громади — листопад 1869, Борзна) — український поет-романтик, відставний корнет Київського драгунського полку, начальник Борзнянської поштової станції. Однокласник Миколи Гоголя в Ніжинській гімназії вищих наук. Друг Тараса Шевченка, який гостював у нього на хуторі січень 1847 року. Автор віршів, що стали народними піснями завдяки музиці Михайла Глінки. За життя надрукував лише три поезії в альманасі Євгена Гребінки «Ластівка» (1841). Повну збірку «Співи крізь сльози» видав 1906 року у Львові Іван Франко — через 37 років після смерті автора.
Однокласник Гоголя і красень-гусар
Народився Забіла 1808 року на хуторі Кукуріківщина — кілька десятків кілометрів від Борзни, в родині дрібного поміщика. Рід Забіл — старовинний, козацько-старшинський; його предок, сотник Іван Забіла, згадується в документах кінця XVII століття. До великих маєтків нащадки не доросли, але дрібний хутір із полями й лісом тримали міцно.
Початкову освіту здобув у Московській губернській гімназії, потім перейшов до Ніжинської гімназії вищих наук — тієї самої, що зараз носить імʼя Гоголя. Навчався там у 1822–1825 роках. На одній лавці з ним сидів Микола Гоголь — про це пізніше згадає Пантелеймон Куліш у своїх записах. Гімназія в Ніжині на той час була одним із найкращих закладів імперії: випускники йшли в чиновники, військові, літератори. Із Забілою закінчували Ніжин майбутні поети-романтики Євген Гребінка і Нестор Кукольник.
Курсу Забіла не закінчив. У 1825 році, коли йому було сімнадцять, вступив на військову службу — у Київський драгунський полк. 16 липня 1828 року отримав чин корнета — молодший офіцерський ранг у кавалерії. Прослужив девʼять років. Бойових походів на його долю не випало: полк стояв в Україні. У 1831 році на Різдво Забіла приїхав у відпустку додому, на Кукуріківщину. Саме тоді його життя змінилося назавжди.
«Молодому було 25»: історія, через яку він уже не одужав
На сусідньому хуторі жила родина Білозерських — дрібна борзнянська шляхта. Сімʼя не з найбагатших, але культурна: батько Михайло Білозерський був повітовим маршалком (предводителем дворянства). У Білозерських росли діти, серед них — донька Любов і молодші Олександра та Василь. Олександра пізніше стане письменницею Ганною Барвінок і дружиною Куліша. Василь — співзасновником Кирило-Мефодіївського братства й видавцем журналу «Основа».
23-річний драгун закохався в Любку Білозерську з першого ж побачення. Дівчині він теж сподобався. Сестра Люби, Ганна Барвінок, через роки описувала їх так: «Це була дуже гарна і щаслива пара. Молодому було 25. Він був парубок стрункий, великі карі очі, трохи кучерявий густий гарний чуб. Вдачі він був добродушної, сердечної, дуже веселої».
Заручилися. Весілля призначили на кінець 1834 року. Забіла подав у відставку, повернувся на Кукуріківщину, готувався до сімейного життя. І тут втрутився Любин батько. Молодий поміщик-корнет здавався йому невигідною партією: маєток дрібний, грошей мало, перспектив ще менше. Він знайшов багатшого сусіда — поміщика Боголюбцева, заможного удівця. Любку видали за нього силою.
З веселого, говіркого парубка Забіла після того перетворився на людину, яку вже не покине гіркота. Почав пити. Писати — багато і тільки про одне. Майже всю його поезію один із дослідників охарактеризував різко: «в історії літератури нема іншого такого письменника, який би всю літературну працю спрямовував на ілюстрацію особистого життя».
Звідти ж — рядки, які знають усі:
Сонце зійде — я нуджуся,
І заходить — плачу:
Котру люблю дівчиноньку,
Тієї не бачу.
У 1834 році Забіла остаточно осів на Кукуріківщині. Влаштувався начальником Борзнянської поштової станції — посада спокійна, дозволяла писати. Приймав листи, виряджав поштарів, рахував кінську упряж. А вечорами писав вірші — переважно про Любку.
Садиба Григорія Тарновського в Качанівці. Картина Василя Штернберга, 1838. Сюди Забіла приїздив часто з-під Борзни. Wikimedia Commons, public domain
Качанівка, Глінка і два романси за тиждень
Кілька десятків кілометрів від Кукуріківщини стоїть Качанівка — маєток Тарновських. У ХІХ столітті це був головний культурний центр Лівобережної України: туди зʼїжджалися художники, музиканти, літератори. Гостями Тарновських у різний час бували Шевченко, Гоголь, Маркевич, Білозерський, Костомаров, Штернберг. Забіла — людина з-під сусідньої Борзни — теж приїздив часто.
Влітку 1838 року в Качанівку заїхав Михайло Глінка. Композиторові було 34, він тільки повернувся з Європи, мав за плечима оперу «Жизнь за царя» і шукав теми для нових творів. Господар Качанівки Григорій Тарновський познайомив його із Забілою.
Що сталося далі, Глінка пізніше описав у своїх «Записках» сам. Забіла читав свої українські вірші. Глінка — вочевидь схвильований мелодикою — взявся писати на них музику. За тиждень-два народилися два романси: «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі». Обидва — про нещасливе кохання, обидва побудовані на тих самих рядках, які Забіла написав про свою Любку.
Імовірно, це одна з найвідоміших мистецьких співпраць українського поета з композитором у ХІХ столітті. Романси розійшлися Україною миттєво — спочатку у дворянських салонах, потім серед селян. Через двадцять років їх вже співали в кожному селі Чернігівщини й Полтавщини як народні. Авторів забули. Забіла й не претендував.
Тоді ж, у Качанівці 1838-го, Василь Штернберг — друг Шевченка, теж гість Тарновських — намалював портрет Забіли. Олією. Молодий поміщик у темному сюртуку, з довгим волоссям, із сумним і трохи зухвалим поглядом. Це єдине прижиттєве зображення поета, що дійшло до наших днів.
Як Шевченко місяць жив на Кукуріківщині
У 1842 році Штернберг розповів Шевченку про дивного поета з-під Борзни, який пише сумні ліричні вірші українською. Шевченко зацікавився заочно. Особиста зустріч відбулася трохи пізніше — імовірно, у Києві або в одному з лівобережних маєтків, точна дата невідома.
У січні 1847 року Шевченко близько місяця гостював у Забіли на Кукуріківщині. Про це він сам писав у листі до Миколи Костомарова. Це був той самий січень, коли в Мотронівці — за десять верст звідти — Куліш одружився з Олександрою Білозерською (Ганною Барвінок). Шевченко був дружбою на тому весіллі. Між Мотронівкою і Кукуріківщиною, очевидно, ходив пішки або їздив саньми.
На хуторі Шевченко малював. Зробив акварельний портрет Забіли — на жаль, він не зберігся. Шевченка вразили стосунки Забіли із власними кріпаками: поет не пиячив над ними, не порював, ставився як до людей. У повісті «Капитанша», написаній уже на засланні в 1855 році, Шевченко опише Забілу під імʼям Віктора Олександровича — як рідкісний приклад порядного дворянина в українському селі.
Чого Шевченко не міг знати в січні 1847-го: за два місяці його заарештують у Києві за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Десять років заслання солдатом до Оренбурзького краю. Більше Забіла свого друга на Кукуріківщині не побачить.
«Глінка в Качанівці». Етюд Василя Штернберга, 1838 — свідчення тих самих днів, коли композитор писав романси на тексти Забіли. Wikimedia Commons, public domain
1861: дорога з Петербурга на Чернечу гору
Шевченко помер у Петербурзі 10 березня 1861 року. Тіло вирішили перевезти в Україну — на Канівщину, як він і просив у «Заповіті». Поховальна процесія йшла через Москву, Україну, від губернії до губернії. До неї приєднувалися друзі, учні, побратими. Забіла приєднався десь на Чернігівщині. Йому було 53.
Він супроводжував труну від Борзни (через яку процесія пройшла) до Канева. Брав участь у перепохованні на Чернечій горі. Допомагав упорядковувати могилу. Спогади Забіли про ті дні пізніше записав і опублікував Микола Білозерський — старший брат Олександри й Любки.
Що відчував тоді Забіла — людина, яка пережила свого друга на вісім років, — невідомо. Але зі смертю Шевченка обірвалася і його поетична активність. Він і до того писав мало й рідко друкувався. А після 1861-го — практично замовк.
Останні роки. Борзна. Втрачена могила
В останні роки Забіла перебрався з Кукуріківщини в саму Борзну. Жив скромно, помітно постарів. Куліш, який знав його з молодих літ і часто бачив у Борзні, описав його жорстко в одному з оповідань — як людину, яка не справдила власного таланту. Але водночас писав про Забілу й тепло. У некролозі, надрукованому у львівській «Правді» в грудні 1869 року, Куліш зізнавався: «Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чоловʼяга з великим природним даром».
Помер Віктор Забіла в листопаді 1869 року в Борзні. Йому було 61. Куліш був на похороні. За одним зі свідчень — плакав.
Поховали Забілу на одному з борзнянських цвинтарів. Точне місце поховання поступово забулося. Дослідники XX століття вже не змогли встановити, де воно. У народній памʼяті лишилися його ж рядки, які звучать тепер майже як пророцтво:
Ніхто на світі не знатиме,
Де моя могила.
Тарас Шевченко. Автопортрет, олія, 1840 — період, близький до часу його дружби з Забілою. Wikimedia Commons, public domain
«Співи крізь сльози»: як Франко повернув Забілу через 37 років після смерті
За життя Забіла надрукувався мізерно: три вірші в альманасі Гребінки «Ластівка» (Петербург, 1841) — «Голуб», «Пісня» і «Повіяли вітри буйні». Іще кілька текстів — у «Чернігівських губернських відомостях» 1857 року. Решта розходилася в рукописних списках серед земляків і шанувальників.
У 1906 році Іван Франко зібрав усе, що зміг знайти, і видав у Львові книжку «Співи крізь сльози» — першу повну збірку поезій Забіли. Сам Франко написав передмову й супровідну статтю «До біографії та характеристики В. Забіли». Він назвав Забілу «найталановитішим і найздібнішим з попередників Шевченка». Це — найвища оцінка, яку міг дати Франко українському романтикові 1830-х років.
Книжка вийшла малим накладом, у Львові, який тоді належав до Австро-Угорщини. На Лівобережжі, де Забіла прожив усе життя, її практично не знали аж до радянських часів. Лише в 1960 році вірші Забіли разом із текстами Михайла Петренка («Дивлюсь я на небо») вийшли в київському видавництві в спільній збірці поетів-романтиків — і дійшли до широкого читача.
У 1988 році, до 180-ї річниці народження поета, в селі Забілівщина (так із 1922 року називається колишня Кукуріківщина) встановили памʼятний знак на місці його будинку. Сама хата не вціліла — згоріла ще на початку XX століття. Але липова алея, яку Забіла садив сам, частково збереглася.
Іван Франко, який 1906 року видав у Львові «Співи крізь сльози» — першу повну збірку Забіли через 37 років після смерті поета. Wikimedia Commons, public domain
Віктор Забіла прожив життя, у якому майже все, що він любив, забрали або згубили: наречену видали за іншого, друга на десять років вислали солдатом до Оренбурзького краю, рукописи більшу частину часу не друкували, а коли він помер — забули могилу. Лишилися дві пісні Глінки, портрет Штернберга, передмова Франка і десяток віршів, які досі знає кожен, хто хоч раз чув на українському селі «Не щебечи, соловейку, на зорі раненько». Для людини, яка все життя прожила на одному хуторі під Борзною, цього виявилося достатньо.
P.S. Якщо у вас є старі фотографії Борзни, Забілівщини, Кукуріківщини або хутора Забіл XIX–XX століть — надсилайте нам у Telegram-бот @mmedia_addnews_bot. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату. Ці світлини допоможуть зберегти історію краю.