Фотографія зроблена восени 1921 року в польському таборі Каліш. Два десятки старшин у різношерстих одностроях стали під муром – хтось у папасі, хтось у кашкеті, у більшості на грудях хрести за попередні походи. Це група учасників Другого зимового походу, знята перед виходом в Україну. Шостий сидить у нижньому ряду – тридцятирічний підполковник Іван Шура-Бура, уродженець Борзни. Через три тижні його поставлять над ямою під містечком Базар на Житомирщині.
Борзна, у якій він народився 1891 року, була типовим повітовим містом Чернігівської губернії. За «Історією міст і сіл», у 1910-му тут жило 14 750 людей, стояло 1939 будинків, з них лише сім камʼяних – решта деревʼяні, криті переважно соломою. Жодна з 54 вулиць не була замощена. Місто освітлювали 32 гасові ліхтарі. На все місто працювала одна лікарня на 40 ліжок.
Соціальний ліфт для хлопця з такого міста був короткий і крутий. Іван закінчив чотирикласне міське училище у Борзні – і на цьому міг би зупинитися назавжди. Далі його підняла війна: він пройшов навчальну команду «вольноопределяющихся», ту саму, що давала освіченим добровольцям дорогу в офіцери. Останнє звання в російській армії – підпоручик артилерії. 1917 рік він зустрів у німецькому полоні.
Саме полон і став поворотом. За Берестейським миром заходами Союзу визволення України в німецьких таборах – Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі – почали формувати українські дивізії з полонених. Їх назвали синьожупанними, за кольором однострою, пошитого в Німеччині: шість тисяч комплектів синіх жупанів, шароварів і шапок із синім шликом.
У січні 1918-го Шура-Бура одним із перших вступив до 1-ї Української дивізії. Згодом став командиром кулеметної сотні 7-го Українського полку 2-ї Синьожупанної дивізії.
Синьожупанні дивізії протрималися кілька місяців. У ніч на 27 квітня 1918 року німці роззброїли й розпустили синьожупанників – за два дні до того, як гетьманом проголосили Павла Скоропадського. Шість тисяч синіх жупанів виявилися непотрібними тим, хто їх пошив.
У травні 1918-го він повернувся до Борзни. Місто вже другий місяць було під німецькими військами. Тут він і дочекався осені, коли Директорія підняла повстання проти гетьмана – воно почалося 15 листопада, а 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Борзнянський слід у цьому повстанні короткий: Тинченко в «Офіцерському корпусі Армії УНР» зазначає, що Шура-Бура брав у ньому активну участь.
У грудні він виїхав до Києва і вступив до 1-го Синьожупанного полку військ Директорії. Далі – три роки безперервної війни. Командир кулеметної сотні 1-го, згодом 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії. З липня 1919-го – командир Синьої батареї тієї ж дивізії. Учасник Першого зимового походу, командир 5-ї кулеметної сотні 3-го кінного полку. 1920 рік – 3-тя гарматна бригада.
Восени 1920-го армія УНР перейшла Збруч і склала зброю полякам. Двадцять шість тисяч старшин і козаків опинилися в таборах для інтернованих.
Восени 1921-го з тих таборів зібрали добровольців на останню спробу. Волинська група генерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила 4 листопада. За підрахунками історика Василя Овсієнка, 894 вояки, а з командуванням 902, мали на всіх 400 гвинтівок, шість кулеметів і 120 ручних гранат. Дехто йшов у постолах.
Спершу все складалося. 6–7 листопада повстанці взяли Коростень і, за тим самим джерелом, випустили з тюрми 470 вʼязнів – переважно селян, які не віддали хліба продзагонам. Утримати місто не вдалося. Далі був марш, який тривав три з половиною доби без перепочинку, переправа через Тетерів по тонкому льоду – з води майже ніхто не вийшов сухим – і ночівля в селі Малі Міньки.
Опівдні 17 листопада колона вийшла в поле. На неї налетіла кіннота Котовського – близько трьох тисяч шабель проти тисячі виснажених людей. У бою полягло майже 400 повстанців. Ще 537 разом із пораненими потрапили в полон.
Полонених спершу замкнули в церкві Малих Міньок, а 18 листопада перегнали до Базара і зачинили в тамтешній церкві та двох синагогах. Місцеві жінки носили їм харчі – вартові пропускали. Шістнадцятирічна Галина Єсипчук, чий батько саме заколов кабана, віднесла вузол свіжини; вона ж носила містечковому фельдшерові полотно на перевʼязки, бо поранених у нього була повна хата.
Далі працювала «Надзвичайна пʼятірка». Перед нею постало 443 особи – решта полонених до приходу комісії або померли від ран, або лежали в тяжкому стані. Сорок одного старшину відправили на допит до Києва, сорок двох колишніх червоноармійців – в особливий відділ. Триста пʼятдесят девʼятьох засудили до розстрілу.
Їм пропонували перейти на бік червоних. За всіх відповів вістовий Степан Щербак: України вони не зрадять. За переказами, вмирали зі співом гімну.
Постанову підписали Гарькавий, Лівшиць, двоє Іванових, Котовський і Фріновський. Документ датований 22 листопада 1921 року – тобто наказ оформили тоді, коли частина вироку вже була виконана. Джерела різняться в датах: одні відносять розстріл до 21 листопада, списки страчених і облікова картка Івана Шури-Бури називають 23-тє.
Могили заростали бурʼяном майже сімдесят років. У 1941-му, за німецької окупації, двадцяті роковини Базару відзначив Олег Ольжич – і вже наступної ночі почалися арешти: на Житомирщині, за тодішніми підрахунками, стратили не менш як 721 людину. Восени 1990-го автобуси з людьми, які їхали на панахиду, зупиняли на дорогах, а тих, хто дійшов, били.
Через рік усе-таки поставили хрести й таблицю з іменами всіх 359 – її освятили 17 листопада 1991 року. У 2000-му на могилі відкрили меморіал за проєктом житомирського архітектора Олександра Бориса – коштом українців Великої Британії. Ініціювало спорудження Обʼєднання бувших вояків українців у Великій Британії, яке очолював Святомир Фостун; співфундаторами стали Автокефальна церква у Британії та Фундація імені Симона Петлюри. Той самий Фостун редагував «Сурмача» – журнал, у якому надрукували каліське фото з підписом, що зберіг імʼя борзнянця. У жовтні 2002-го на території меморіалу перепоховали останки 46 вояків, знайдені в братській могилі біля Звіздаля.
Івана Шуру-Буру реабілітували 25 березня 1998 року. Його імʼя вибите на Меморіалі Героїв Базару.
У списку страчених під Базаром 26 імен уродженців Чернігівщини – Бахмач, Вертіївка, Мена, Хибалівка, Терехівка, Зазимʼє. Борзна в цьому переліку одна. Шостий зліва в нижньому ряду.
Джерела:
Шура-Бура Іван Леонтійович, Вікіпедія (за Я. Тинченком, «Офіцерський корпус Армії УНР», с. 501) – https://uk.wikipedia.org/wiki/Шура-Бура_Іван_Леонтійович
Микола Верес. Лицарі Базару // «Сурмач» (Лондон), 1991, ч. 1–4 – https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3979/file.pdf
Список військовополонених-повстанців армії УНР, розстріляних під Базаром, вихідців з Чернігівщини – https://sou1991.livejournal.com/15208.html
Василь Овсієнко. Базарська трагедія // Історична правда – https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/11/18/62533/
Бій під Малими Міньками, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Бій_під_Малими_Міньками
Синьожупанники, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Синьожупанники
Борзна: історія міста – https://ukrssr.com.ua/chernig/borznyanskiy/borzna-borznyanskiy
Світлини: з архівів Wikimedia Commons та електронної бібліотеки Diasporiana
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Борзни, фотографії рідних, які пройшли війни початку ХХ століття, або документи тих років – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»