Дорогою з Мотронівки до Борзни зупинився екіпаж. У ньому їхали двоє: Петро Ге, син художника Миколи Ге, і Ганна Барвінок – письменниця, удова Пантелеймона Куліша. Обабіч дороги пас худобу хлопчик і, щоб не нудьгувати, різав орнаменти на батіжку, а потім розфарбовував їх дьогтем. Вони впізнали в ньому сина знайомого, борзнянського вчителя Ферапонта Саєнка, і зупинилися привітатися. Хлопчик не почув жодного слова. Саме ці двоє першими сказали родині, що в дитини є хист. Так починалася історія Олександра Саєнка – уродженця Борзни, який згодом став народним художником і чиї роботи возили на виставки у півтора десятка країн.
Він народився 8 (20) серпня 1899 року в родині, де про освіту знали все. Батько, Ферапонт Петрович, був першим керівником школи садівництва, городництва і бджільництва, яку заснували в Борзні 1898 року, – нинішнього сільськогосподарського технікуму. Мати, Мотрона Іллівна, походила з козацького роду. На початку століття Україною пройшла епідемія скарлатини, і в родині Саєнків троє дітей після хвороби втратили слух, а двоє з них – ще й мову. Серед них був наймолодший, Сашко.
«Через те, що батько не чув, його цікавило все, що він бачив довкола», – розповідала згодом його донька Ніна Саєнко в інтервʼю журналу «Антиквар». Дитиною він ходив із матірʼю в гості й розглядав по хатах божниці – полиці з іконами. Іноді їх прикрашали соломою, яка виблискувала і переливалася від світла лампадки. Те миготіння здавалося хлопцеві дивом. Через сорок років солома стане його головним матеріалом, а мозаїку з неї він підніме з рівня хатньої прикраси до монументального панно.
У вісім років Сашка віддали до Петербурзького імператорського училища глухонімих – єдиного такого закладу в тодішній імперії. Вступити було непросто: дітей на тиждень лишали в училищі, дивилися, як вони вчаться і поводяться. Метод навчання був жорсткий: говорити й розуміти співрозмовника без жестів, читати по губах, стежити за мімікою. Від цієї методики у світі згодом відмовилися.
Малювати там теж учили – приходили викладачі з Академії мистецтв і займалися з тими, хто мав хист. Ще Саєнко здобув фах столяра-мебляра, і потім усе життя його полички, шафи й столи були зроблені як окремі твори. Петро Ге, який більшу частину року жив у Петербурзі, провідував хлопця й водив із ним по музеях.
Девʼять років навчання скінчилися 1916-го. Саєнко хотів вступати до Академії мистецтв, але глухих туди не брали: вважалося, що такі студенти не зможуть учитися. До того ж його батько на той час був на засланні в Пінезі Архангельської губернії як політичний вʼязень. Довелося вертатися додому.
У Борзні тоді працювала мистецька студія Андроника Лазарчука, вихованця Петербурзької академії, – класична підготовка, рисунок, постановки. Звідти Саєнко поїхав до Києва, у рисувальну школу, але провчився пів року: у Києві почалися неспокійні часи, і він знову повернувся в Борзну.
Виїхати вдруге допоміг випадок. 1918 року старший брат Микола, агроном, дорогою з Чернігова познайомився з Михайлом Бойчуком і розповів йому про молодшого брата, який мріє вчитися малювати. Бойчук порадив Миргородський художньо-промисловий інститут, де директорував Василь Кричевський. Саєнко зібрав теку – академічні рисунки й соломʼяні орнаменти – і поїхав. Кричевському найбільше сподобалися саме соломʼяні речі.
Кричевський був блискучим орнаменталістом і викладав інакше, ніж академія: не копіювати зразки, а вивчати народне мистецтво і переробляти його у професійне. Найчастішою його порадою учневі було одне слово – «Сміливіше!». У Миргороді Саєнко навчився ще й гончарного круга. Інститут пропрацював рік і закрився через війну.
1920 року Саєнко вступив до Української академії мистецтва в Києві. Перші роки він навчався у Михайла Бойчука, потім перейшов у майстерню Кричевського, яка займалася оформленням інтерʼєрів; під час навчання жив просто в домі свого вчителя. Київський художній інститут він закінчив 1928 року.
Далі пішли замовлення. Для Історичної секції Всеукраїнської академії наук він зробив два панно, викладені соломою, – «Козак Мамай» і «Невільники». Для Музею Шевченка в Каневі на замовлення Кричевського – соломʼяне панно «Тарас Шевченко під вербою», яке було в експозиції ще від відкриття музею 1939 року. Він малював ескізи декоративних тканин для товариства «Укртекстильекспорт», робив замальовки чернігівських хат для фільму «Тарас Шевченко» на Одеській кінофабриці, а 1939–1940 років виконав девʼять соломʼяних панно для Українського павільйону сільськогосподарської виставки в Москві.
Тим часом мистецтво, з якого він виріс, ставало небезпечним. Наприкінці 1920-х і в 1930-х митців, що працювали в українському національному стилі, почали звинувачувати у «націоналізмі й формалізмі». Творчість бойчукістів оголосили ворожою, роботи забороняли й знищували, а 1937 року багатьох художників цього кола стратили. Саєнко перші академічні роки провчився саме в Бойчука і приятелював із його учнями, хоча належав до іншої гілки – школи Кричевського.
«Можливо, батька врятувало те, що він не чув, і влада не вважала його небезпечним митцем», – казала Ніна Саєнко.
Того ж 1937 року він виїхав із Києва до Борзни. Тут пережив Другу світову війну й не переставав працювати: написав серію полотен «Перебування Тараса Шевченка на Борзнянщині». 1943-го одружився з борзнянкою, вчителькою української мови й літератури; перед тим вони листувалися близько десяти років. 1944 року народилася донька Ніна.
Повоєнні роки виявилися найважчими. Замовлень не було, родину утримувала дружина: роботи в самій Борзні для неї не знайшлося, тож вона їздила вчителювати за сорок-пʼятдесят кілометрів, часом у кузові вантажівки, часом пішки, і поверталася додому на вихідні. Вона почала хворіти й померла в лікарні, коли доньці було десять років.
Визнання прийшло аж 1962-го, після першої персональної виставки. Далі були виставки в Борзні 1963-го і в Києві 1967-го. 1964 року його доробок висували на Шевченківську премію, але лауреатом він не став. У 1970-х за його ескізами ткали килими на Решетилівській фабриці – донька їздила з ним, допомагала у спілкуванні, фарбувала вовну й сама сіла за верстат. 1980 року на Васильківській керамічній фабриці за його ескізами та в його присутності зробили вісімнадцять керамічних творів. Панно «Дума про хліб» він 1973 року виклав соломою взагалі без ескізу, тримаючи всю композицію в голові.
Ще 1964 року з його ініціативи в Борзні відкрили музей історії сільськогосподарського технікуму – того самого закладу, який колись заснував його батько. А 1975-го Саєнко став народним художником УРСР. Усього по собі він лишив понад пʼятсот робіт: панно, живопис, графіку, гобелени, килими, вибійки, кераміку.
Помер Олександр Саєнко 5 березня 1985 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Борзнянська садиба Саєнків стоїть на вулиці Партизанській, 58. Будинок звели 1902 року; у переліку памʼяток обʼєкт значиться як «Будинок, в якому жив і працював художник О. Ф. Саєнко, та флігель, де жила Ганна Барвінок». 5 листопада 1996 року тут відкрили Борзнянський художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України О. Саєнка» – близько тисячі експонатів, монументальні соломʼяні панно, живопис, графіка, килими й гобелени, а поряд – роботи доньки Ніни Саєнко та онуки Лесі Майданець-Саєнко, які теж стали художницями. За довідником «Музеї Чернігівщини», музей приймає відвідувачів у будні з восьмої до пʼятої.
1999 року, до сторіччя від дня народження, імʼя Саєнка внесли до переліку памʼятних дат ЮНЕСКО.
А серед його історичних робіт є панно «Семен Палій» і «Зустріч Семена Палія після Полтавської битви». Фастівський полковник, герой антипольського повстання початку XVIII століття, народився в тій самій Борзні. Художник, який не чув, писав соломою свого земляка через двісті пʼятдесят років.
Джерела:
Саєнко Олександр Ферапонтович – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Саєнко_Олександр_Ферапонтович
Саєнко Олександр Ферапонтович – Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/article-886313
«Життя, мистецтво та історії родини Саєнків», інтервʼю Ніни Саєнко журналу «Антиквар», підготувала Лариса Лавренюк – https://antikvar.ua/strong-zhyttya-mystetstvo-ta-istoriyi-rodyny-sayenkiv-chastyna-1-strong/
Саєнко Олександр – Бібліотека українського мистецтва – https://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/sayenko-oleksandr/
Саєнко Олександр Ферапонтович – ДНАББ імені В. Г. Заболотного – https://dnabb.kyiv.ua/saienko-oleksandr-ferapontovych/
Борзнянський художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України О. Саєнка» – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Борзнянський_художньо-меморіальний_музей_«Садиба_народного_художника_України_О._Саєнка»
Український художник Олександр Саєнко: до 125-річчя від дня народження – Херсонська обласна бібліотека імені Олеся Гончара – https://art.lib.kherson.ua/ukrainskiy-hudozhnik-oleksandr-saenko-do-125-richchya-vid-dnya-narodzhennya.htm
Бойчукізм – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Бойчукізм
Світлини: Вікісховище (CC BY-SA 4.0), журнал «Антиквар» / архів родини Саєнків
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Борзни – шкільні знімки, фотографії технікуму, садиби на Партизанській, вулиць і людей містечка – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»