У листопаді 1885 року на хуторі Мотронівка біля Борзни горів будинок Пантелеймона Куліша. Разом із бібліотекою, рукописами й особистим архівом у вогні зник переклад Старого Заповіту українською мовою – робота кількох років. Причину пожежі так і не зʼясували. 66-річний Куліш збудував на згарищі новий дім – тепер із соломʼяним дахом, без грошей на краще. Писав у рукавицях, бо в хаті було холодно. Через дванадцять років помер там само, покинутий більшістю друзів.
Пантелеймон Олександрович Куліш (7 серпня 1819, Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія – 14 лютого 1897, хутір Мотронівка, біля Борзни) – письменник, перекладач, історик, етнограф, видавець. Автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Творець кулішівки – фонетичного правопису, що став основою сучасної української орфографії. Переклав 13 пʼєс Шекспіра та Біблію українською (разом із Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм-Левицьким). Похований в Мотронівці (нині с. Оленівка, Борзнянська громада).
Пантелеймон Куліш, портрет 1869 року
Як 24-річний письменник приїхав до Мотронівки – і залишився на все життя
Сам Куліш народився далеко від Борзни – у містечку Вороніж Глухівського повіту (нині Шосткинський район Сумської області), в козацькій родині. Батько походив із козацької старшини, мати – з духовенства. Хрестили його в Трьохсвятительській церкві 27 липня за старим стилем 1819 року. Вже в юності Куліш виявив схильність до літератури, але систематичної освіти так і не здобув – із Київського університету його відрахували, бо не зміг підтвердити дворянське походження.
1843 року Куліш уперше побував на хуторі Мотронівка біля Борзни. Приїхав до свого товариша Василя Білозерського – майбутнього співзасновника Кирило-Мефодіївського братства й видавця першого українського журналу «Основа». Білозерські – дрібнопомісна дворянська родина Борзнянщини. Батько Михайло Білозерський був маршалком (предводителем) повітового дворянства. Хутір Мотронівка він заснував сам, вирубавши дубовий гай і назвавши садибу на честь дружини Мотрони.
Кулішу було 24. У будинку Білозерських він побачив 15-річну Олександру – сестру Василя. Дівчина знала кілька європейських мов, закінчила приватний пансіон. Куліш одразу почав залицятися. Мати Олександри відмовила – боялася його непростого характеру. Для молодого літератора без стабільного заробітку й із репутацією людини запальної та непередбачуваної це було зрозумілою відмовою. Історія розтягнулася на чотири роки.
Весілля відбулося 24 січня 1847 року в Мотронівці. Шаферував (був дружбою) Тарас Шевченко – тоді ще близький друг Куліша. Нареченій виповнилося 18, нареченому – 27. Олександра візьме літературний псевдонім Ганна Барвінок і стане однією з перших українських письменниць. Псевдонім, за однією з версій, придумав їй сам Куліш – він узагалі любив створювати літературні імена для інших.
Мотронівка не була єдиним борзнянським вузлом у цій родині. Мати Олександри доводилася родичкою поетові Віктору Забілі, який жив на хуторі Кукуриківщина (нині Забілівщина) поруч із Борзною. Забіла – автор пісні «Не щебечи, соловейку», одного з найвідоміших текстів українського романтизму, колишній гусар, що дослужився до чину майора. Куліш описав його доволі жорстко в оповіданні «Майор», але на похороні Забіли 1869 року в Борзні плакав. Сам Куліш колись писав про Забілу: «Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чоловʼяга з великим природним даром». Борзнянщина першої половини XIX століття – це тісне коло, де всі знали всіх, а літературні, родинні й політичні звʼязки переплітались у вузол, який уже неможливо розплутати.
Братство, арешт і мертвонароджена дитина
Наприкінці 1845 – на початку 1846 року в Києві Василь Білозерський, Микола Костомаров, Микола Гулак і Куліш заснували таємне Кирило-Мефодіївське братство – першу українську політичну організацію. До товариства входило лише дванадцять осіб, але їхня програма була амбітною: скасування кріпацтва, федерація словʼянських народів, розвиток української мови й освіти. Шевченко долучився пізніше і став найрадикальнішим членом братства.
У березні 1847 року товариство розгромили за доносом студента Олексія Петрова. Куліша заарештували у Варшаві, де він перебував у службових справах. Три місяці допитів у Третьому відділі в Петербурзі. На відміну від Шевченка, якого відправили рядовим в Оренбурзький край на десять років, Куліш і Костомаров відбулися легше – засланням під нагляд поліції. Куліша відправили до Тули.
Олександра в цей час була вагітна – вони одружилися лише за два місяці до арешту. Від нервового потрясіння вона народила мертву дитину. Більше дітей у пари не буде. Куліш, за свідченнями сучасників, згодом дорікав дружині за бездітність – хоча причиною стала саме його доля. Це одна з найтемніших рис його характеру: здатність перекладати відповідальність за наслідки власних вчинків на тих, хто поруч.
Пантелеймон Куліш з дружиною Олександрою Білозерською (Ганна Барвінок), Москва, 1877
Борзна в «Чорній раді»: місто, де стратили гетьмана
Перший історичний роман українською мовою Куліш написав 1857 року. «Чорна рада» – про козацьку раду 1663 року під Ніжином, де голота обрала гетьманом Івана Брюховецького замість наказного гетьмана Якима Сомка. У романі діють як реальні історичні постаті – Сомко, Брюховецький, ніжинський полковник Василь Золотаренко, генеральний писар Михайло Вуяхевич – так і вигадані персонажі. Куліш працював із козацькими літописами та польськими джерелами, і «Чорна рада» стала першою спробою побудувати великий український наратив на документальному фундаменті.
Борзна зʼявляється в романі як місце реальної трагедії. 18 вересня 1663 року Якима Сомка стратили на борзнянському ринковому майдані – посеред міста, мечем. Разом із ним загинув і Золотаренко. Куліш знав цю подробицю з документів і використав її в романі. Для борзнянців XVIII–XIX століть це була ще жива памʼять, а не абстрактна історія – ринковий майдан, де відрубали голову гетьманові, нікуди не подівся. Куліш, який до того часу вже багато років бував у Борзні та Мотронівці, напевно чув місцеві перекази про цю страту.
Роман вийшов одночасно двома мовами – українською та російською. Для Куліша це було принциповим: він хотів довести, що українська мова здатна на великий епічний наратив. І довів. Парадокс у тому, що через двадцять років автор першого українського роману напише працю, де козацькі повстання – ті самі, що описав із симпатією в «Чорній раді» – назве руйнівною анархією.
Ілюстрація «Чорна рада» з «Історії України-Русі», художник Амвросій Ждаха, 1912
Людина суперечностей: від Шевченка до Петра I
Біографія Куліша – це каталог конфліктів. Майже з кожним, хто був поруч, він зумів посваритися. Причому це не були тихі розходження – Куліш воював публічно, різко, часто переходячи на особисте.
Шевченко шаферував на його весіллі в 1847-му. До кінця 1850-х стосунки зіпсувалися. Куліш почав критикувати Шевченкову поезію – і не обережно, а публічно. Його фраза про те, що Шевченко «почав Кобзарем, а скінчив Букварем», стала крилатою. Водночас саме Куліш разом із Білозерським видавав Шевченкові твори після його смерті.
Іван Франко – інший полюс конфлікту. Куліш переклав 13 пʼєс Шекспіра (про це нижче), але за життя встиг опублікувати лише три. Решту десять відредагував і видав саме Франко – людина, з якою Куліш перебував у гострій полеміці.
Марко Вовчок – окрема історія. 1857 року молода Марія Вілінська, дружина етнографа Опанаса Марковича, надіслала Кулішу свої оповідання з Немирова. Він був захоплений – і як редактор, і як чоловік. Саме Куліш придумав для неї псевдонім «Марко Вовчок» і доклав зусиль, щоб її оповідання здобули визнання. Роман розгорівся швидко. Пара домовилася зустрітися в Берліні й оселитися разом у Дрездені. Їхали окремо: Куліш взяв її речі, вона – його гроші. У Берліні зʼясувалося, що Марія приїхала з Іваном Тургенєвим – російським письменником, який теж був зачарований її талантом. Куліш повернувся до Олександри. Шлюб протримався пʼятдесят років – але це були пʼятдесят років терпіння з обох боків.
Найбільшу бурю спричинив його «москвофільський» поворот. У 1864–1868 роках Куліш працював у Варшаві на посаді директора з духовних справ Царства Польського – високій посаді в російській окупаційній адміністрації. Саме у Варшаві він розпочав працю «Історія воззʼєднання Русі» (видана 1874–1877), де схвалив політику Петра I та Катерини II, засудив козацькі повстання як руйнівну анархію і зневажливо висловився про Шевченка. Українська інтелігенція обурилася. Від Куліша відвернулися майже всі колишні однодумці.
Після Емського указу 1876 року, який заборонив друк українською мовою, Куліш відійшов від проросійських позицій. Указ вдарив і по ньому особисто: заборона стосувалася й його власних творів. Людина, яка хвалила імперію, виявилася її жертвою. Але репутаційна шкода була непоправною. Він опинився між двома таборами: для українців – зрадник, для росіян – ненадійний інородець. Це, мабуть, найточніша характеристика всього його життя: ніде не свій до кінця.
13 Шекспірових пʼєс і перша Біблія українською
Переклади Куліша – це окрема лінія його життя, менш гучна за скандали, але більш довговічна. Саме перекладацька спадщина, а не публіцистика й не «москвофільські» тексти, визначила його місце в українській культурі.
Він задумав перекласти українською весь Шекспірів корпус – 27 пʼєс у девʼяти томах, по три в кожному: трагедія, історична драма, комедія. З 27 переклав 13. За життя вийшли друком лише три: «Отелло», «Троїл та Крессида» і «Комедія помилок». Останнім перекладом стала трагедія «Гамлет» – Куліш упорався з нею трохи більше ніж за місяць. Решту десять пʼєс після його смерті відредагував і видав Іван Франко.
Переклад Біблії тривав понад двадцять років. Куліш почав у 1860-х в Мотронівці. Працював над Старим Заповітом. Листопадова пожежа 1885 року знищила рукопис – і довелося починати наново. Він продовжив роботу, але не встиг завершити. Після його смерті переклад довів до кінця Іван Пулюй. 1903 року Британське та закордонне біблійне товариство видало у Відні першу повну Біблію українською мовою – переклад Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького. Цей текст залишався основним українським перекладом Святого Письма понад століття.
Ще одна робота, яку часто не згадують: 1857 року Куліш підготував і видав «Сочинения и письма Н. Гоголя» в шести томах – на той момент найповніше видання спадщини автора «Мертвих душ». Куліш особисто знав матір Гоголя, познайомившись із нею на Полтавщині, і мав доступ до родинного архіву. Це видання стало основним джерелом для гоголезнавства на десятиліття вперед.
А 1856 року він опублікував «Граматку» – перший український буквар, побудований на фонетичному принципі. Роком раніше вийшли «Записки о Южной Русі» – етнографічна праця, де Куліш зафіксував народні пісні, перекази, побут селян Полтавщини та Чернігівщини. У цих двох виданнях він уперше застосував фонетичний правопис, який отримав назву «кулішівка». Принцип був простий і революційний: писати так, як чуєш. Літера «ґ», послідовне використання «і» замість «ѣ», заміна «ы» на «и» – все це починалося з Куліша. Усі подальші версії українського правопису – аж до чинного правопису 2019 року – базуються на кулішівці. Коли ми сьогодні пишемо «і» замість старого «ѣ», ми продовжуємо те, що Куліш розпочав на Борзнянщині.
Мотронівка: останні 14 років, пожежа, смерть
1883 року Куліш остаточно оселився в Мотронівці. Йому було 64. Позаду – Варшава, Петербург, Відень, Прага, конфлікти з половиною українського літературного світу. Попереду – хутірське життя серед садів і пасік.
Садиба була непоганою: десять кімнат, ставок, альтанка, фруктовий сад, пасіка, липова алея. Куліш назвав маєток «Ганнина Пустинь» – на честь літературного псевдоніма дружини. Тут він працював над перекладами Шекспіра й Біблії, писав поеми. Використовував численні псевдоніми – протягом життя їх набралося понад сім. Людина, яка створювала літературні імена для інших, постійно ховалася за власними масками.
У листопаді 1885 року все змінилося. Пожежа знищила головний будинок, бібліотеку, рукописи. Серед втраченого – багаторічна праця над перекладом Старого Заповіту. Причина пожежі невідома: підпал, необережність, нещасний випадок – версії існують, доказів немає. Для 66-річного Куліша це була катастрофа не лише матеріальна, а й творча: роки роботи перетворилися на попіл.
Куліш збудував новий дім – скромний, із соломʼяним дахом. Грошей бракувало. Взимку в хаті було холодно, і він писав у рукавицях. Тим не менше продовжував працювати: відновлював переклад Біблії, перекладав Шекспіра, писав поеми на теми, далекі від очікуваного для православного українця – зокрема, поему «Магомет і Хадиджа» (1883), присвячену ісламській традиції. Людина, яка все життя шукала духовну опору і не знаходила її в жодній системі остаточно.
Останні роки Куліша в Мотронівці – це ізоляція. «Москвофільський» період відштовхнув українську інтелігенцію, важкий характер – решту. Франко, Драгоманов, молоде покоління – всі тримали дистанцію. Куліш залишився зі своїми перекладами, пасікою і дружиною, яка не пішла.
14 лютого 1897 року Куліш помер від застуди в Мотронівці. Йому було 77 років. Похований там само – на хуторі, куди він уперше приїхав 24-річним шукачем пригод і звідки вже не виїхав.
Похорон Пантелеймона Куліша в Мотронівці біля Борзни, 1897
Після Куліша
Олександра Білозерська пережила чоловіка на 14 років. Щоб видати його зібрання творів, продала маєток – садибу, яку заснував її батько. Грошей не вистачило на повне видання, але їй вдалося випустити найповніше на той час зібрання. Перейменувала хутір на «Кулішівку». Померла 1911 року, похована поруч із чоловіком і братом Василем Білозерським – співзасновником Кирило-Мефодіївського братства, який теж повернувся в Мотронівку на схилі віку.
У 1933 році радянська влада заборонила Куліша як «буржуазного націоналіста». Його твори вилучили з бібліотек, імʼя – зі шкільних програм. Реабілітація почалася лише в 1960-х і повною мірою настала після здобуття Україною незалежності.
1999 року голова Верховної Ради Іван Плющ – сам уродженець Чернігівщини – заклав в Мотронівці камінь із написом: «Тут буде споруджено історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша „Ганнина Пустинь”». 28 червня 2000 року музей-заповідник було офіційно створено. Він працює в Оленівці Борзнянської громади й досі. У 2009 році гімназію в Борзні назвали імʼям Куліша. Є й вулиця його імені в місті.
Гімназія імені Пантелеймона Куліша в Борзні, Чернігівська область
Куліш прожив складне, непослідовне, часто невиправдано жорстоке до інших і до себе життя. Він створив першу абетку для друкованої української мови, написав перший історичний роман, переклав більше Шекспіра, ніж будь-хто з українських сучасників, і розпочав переклад Біблії – але встиг розсваритися з Шевченком, служив російській імперії, зрадив дружину і помер у холодній хаті. Іван Франко, який сварився з Кулішем за життя, після його смерті написав: це була «перворядна зірка в українському письменстві». Зірка, яка світила яскраво й нерівно – і згасла на борзнянському хуторі, серед липової алеї та згарища.
Джерела: Куліш Пантелеймон Олександрович – Вікіпедія | Ганна Барвінок – Вікіпедія | Музей-заповідник «Ганнина Пустинь» | Україна Інкогніта | Куліш як перекладач – Літературне Місто | Кулішівка – ЕСУ | НБУВ
P.S. Якщо у вас є старі фотографії Мотронівки, Оленівки, садиби Кулішів чи Борзни XIX–XX століття – надсилайте нам у Telegram-бот. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату. Ці світлини допоможуть зберегти історію краю.