Дві фрази, написані однією рукою. Перша – спогад хлопця, якого вивезли з села: «Оленівко кохана, саду мій милий, тінистий… сей замисливий вродливий спокій дрімучого саду – як ти вабиш мрії!» Друга – записка, залишена в тому самому селі: «Поховайте в саду». Між ними кілька років і один постріл. Олексій Плющ народився в Оленівці на Борзнянщині 25 травня 1887 року, а 26 травня 1907-го, наступного дня після свого двадцятиліття, застрелився – тут-таки, вдома.
Щоб зрозуміти, звідки в хлопця з варшавської гімназії взялася українська мова, треба почати з його діда.
Олексій Аммосович, дід по матері, вчився в Ніжинському ліцеї, потім у Московському університеті, служив слідчим на Волині й Київщині. Життєпис, виданий по його смерті, називає діда «типовим українцем», який «щиро любив все рідне, українське», а «„Кобзаря“ Шевченка знав всього на память». І додає деталь, яка робить цю історію борзнянською вдвічі: «З П. О. Кулішем, який жив у свойому хуторі під Оленівкою, були великі приятелі».
Хутір Мотронівка лежав поруч з Оленівкою. Куліш оселився там остаточно 1883 року й прожив до 1897-го. Тобто всі перші роки життя Плюща титан українського відродження був живим сусідом – і приятелем його рідного діда.
Дід помер рано, на тридцять шостому році, коли його дочці Ганні було тринадцять. Але встиг передати їй головне. Ганна говорила «виключно своєю рідною мовою», а «„Кобзаря“ знала не гірше за батька». Коли її віддали до київської гімназії, за це довелося платити: їй «довелося терпіти глузування й докори з боку товаришок, до яких вона зверталася на своїй рідній мові, а також утиски і переслідування з боку вчителів».
Гімназію вона скінчила, хотіла бути народною вчителькою – а вийшла заміж за Лева Андрійовича Плюща, вчителя місцевої школи, родом з козаків. Це сталося в липні 1886 року. За десять місяців, 13 травня 1887-го за старим стилем, у них народився син.
Перші девʼять років Олексія – це Оленівка. Стара поміщицька садиба з великим будинком і, як пише життєпис, «з старим трохи занедбаним садом», який «давав вдумливому хлопцеві багатий матеріял для розвитку його фантазії». Хлопець, що вже в три роки викликав до себе інтерес дорослих, ходив цим садом і питав, як усе влаштоване.
А тоді сад скінчився. У 1896 році Олексієві сповнилося девʼять, і батьки віддали його до Першої варшавської гімназії. Спершу він жив у Варшаві тільки з батьком – мати з рештою дітей ще лишалася на селі. Потім приїхали всі, і ціла родина цілий навчальний рік тулилася в одній кімнаті.
Варшава дала йому освіту і забрала мову: навколо була гімназія, у якій українською не говорив ніхто. Мову він добирав улітку. Щороку на вакації хлопця везли назад в Оленівку, і щоразу він, за словами життєпису, «все ширше і глибше знайомився з побитом і життям рідного народу».
Ось як він сам це запамʼятав: «Згадуєсь мені, як я ніби на світ народився, коли в квітні вирвався на волю з Польщи на Вкраїну… Як я зрадів, коли вʼїхали в рідний гай…»
У дванадцять років він почав вести щоденник – українською. У чотирнадцять, пʼятикласником, узявся вчити українську систематично. У пʼятнадцять сів перекладати «Слово о полку Ігоревім». Потім був Гейне – теж українською. Далі пішли власні вірші, новели «Плач шаленого» та «Моя муза», «Записки недужої людини», повість «Великий в малім та малий у великім», драма «Смерть поета». Підписувався він не своїм імʼям, а псевдонімами: О. Дафненко, О. Дафне-Гедеренко, Смутненко.
Він збирався до Львова. Життєпис фіксує це прямо: ще задовго до кінця гімназії Плющ «поклав їхати в універсітет до Львову, або принаймні до Київа, як що там одкриються до того часу катедри на українській мові». Хлопець обирав місто за ознакою, чи є там університетська українська.
А поїхав у Ніжин. Причина була проста й людська: там, у сьомому класі гімназії, вчилася його наречена, з якою він був знайомий понад два роки. Восени 1906-го він став студентом Ніжинського історико-філологічного інституту.
Інститут виявився закритим закладом з інтернатом, де студенти були навіть менш вільні, ніж гімназисти. Плющ витримав два-три дні. Він не знайшов там «захистного куточку», де міг би писати, – і перебрався на приватну квартиру, чим порушив статут. Наслідок настав швидко: поліція зробила в нього трус, і студент першого курсу опинився під наглядом.
Далі він майже перестав ходити на лекції – двоє професорів, яких він любив, покинули інститут. Натомість зорганізував кілька товариств із гімназійної молоді, і завдання в них було одне: «пробудження серед молоді національної свідомости, любови до рідного краю, рідної історії і літератури». Його обрали книгарем і писарем ніжинської «Просвіти». Він їздив на збори чернігівської «Просвіти» й читав там реферати – один із них, «На роковини Т. Г. Шевченка», зберігся. Щоб мати з чого жити, репетиторував і читав платні лекції. Люди, що знали його зблизька, казали: на добу в нього лишалося не більше шести годин відпочинку.
Навесні 1907 року все зійшлося водночас.
Восени мати застудилася, злягла у Варшаві й більше не вставала – застуда перейшла у швидкоплинні сухоти. Він любив її, як пише життєпис, «над усе на світі» й розраховував, що після одруження вона житиме з ним у Києві. Грошей не було ні на життя, ні на її лікування. З радою професорів стосунки зіпсувалися остаточно. А тоді, за словами самої нареченої, він запропонував їй кудись поїхати – і вона не погодилась.
Він написав прощальні листи батькам. Батько дістав ці два листи через дві години після телеграми, яка вже сповіщала про смерть сина.
Іван Липа, лікар і письменник, що знав Олексія особисто, згодом пояснював це так: перелом між юнацтвом і дорослістю нерідко викликає в неврівноважених натур гостру духову кризу, і людина зневіряється насамперед у власних силах. Він же й описав, де це сталося: «раннього багато-творчого літа, серед улюбленої української природи, у рідному селі».
У рідному селі. Не в Ніжині, не у Варшаві – в Оленівці, у своєму саду.
Далі почалося те, що робить цю історію остаточно нестерпною: батько взявся видавати сина.
Заходами батька написане зібрали, і 1911 року перший том вийшов в Одесі – видання Одеського літературного союзу, друкарня Є. Фесенка. На титулі стоїть: «Олексій Плющ. Твори. т. I. З портретом, життєписом і переднім словом». Ціна – сімдесят пʼять копійок. Життєпис у тій книжці – найдокладніше, що ми взагалі маємо про Плюща, і майже все, що ви прочитали вище, взяте звідти.
Книжку перевидали в Києві 1930 року. Далі настала довга тиша: наступні томи вийшли аж 1991-го – «Смерть поета» та «Сповідь». Незавершеними лишилися близько пʼятнадцяти творів, серед них роман «Метаморфози» й повість із назвою, яка сама по собі варта роману: «Два приятелі, або Чи Христос, чи революція?». І щоденник, який він вів чотири роки.
Життєпис 1911 року закінчується словами, які тоді ще можна було надрукувати без наслідків: «Земля тобі пером, вірний сину України».
Лишається сад.
Хлопець, що виріс серед старих дерев і потім із варшавської кімнати згадував «саду мій милий, тінистий», у своїй останній записці просив: «Поховайте в саду». Чи виконали це прохання – невідомо: джерела мовчать, могилу його ніхто не описав.
Куліша, приятеля його діда, поховали за кілька кілометрів звідси, і на його могилу й досі возять екскурсії. А про Плюща в Оленівці нагадує тільки те, що він устиг написати за двадцять років і один день.
Джерела:
Олексій Плющ. Твори. Т. I. З портретом, життєписом і переднім словом – Одеса, друкарня Є. Фесенка, 1911 – https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Плющ_Олексій._Твори._Т._I._1911.pdf
Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка про Олексія Плюща – https://libkor.com.ua/news/5601-oleksii-plyush-proshaitebachu-sho-nema-meni-shastja-na-sim-gidkim-sviti-rubrika-cei-den-v-istoriyi
Юрій Винничук. Над могилами самогубців – https://zbruc.eu/node/99198
Олексій Плющ у Вікіпедії – https://uk.wikipedia.org/wiki/Плющ_Олексій_Львович
Оленівка Борзнянської громади – https://uk.wikipedia.org/wiki/Оленівка_(Ніжинський_район)
Світлини: з архівів Wikimedia Commons та скану видання 1911 року (Indiana University Library)
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Оленівки, Мотронівки чи Борзни – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»