У борзнянському замку XVII століття стояв двір, який сучасники називали Зеленим. Належав він людині, котра пережила сімох гетьманів, очолювала артилерію всього Війська Запорозького й одного разу ледь не здобула гетьманську булаву. Звали її Петро Михайлович Забіла – уродженець Борзни, борзнянський сотник, генеральний обозний, предок поета Віктора Забіли. Сто дев’ять років життя в епоху, де середня тривалість не дотягувала до сорока.
Народився Петро близько 1580 року, ще за часів Речі Посполитої. Батько його, Михайло Забіла, служив адміністратором королівського двору – посада респектабельна, але без гучних маєтностей. Рід користувався гербом Ostoja, як і десятки інших дрібношляхетських родин руської землі. До тридцятилітньої війни Петро встиг записатися в реєстр Борзнянської сотні Ніжинського полку, і це визначило все наступне сторіччя.
Борзна тоді була не великою, але стратегічною. Сотенне містечко з замком, фортецею з валом і ровом, перехрестям шляхів між Києвом, Ніжином і Глуховом. Шляхетський хлопчик у козацькому реєстрі – не виняток, але натяк: майбутнє за козацькою старшиною, не за магнатами Корони.
Коли 1648 року спалахнула війна Богдана Хмельницького, Забіла вже мав сорок з гаком. Воював він у складі Ніжинського полку, і вже наступного року – 1649-го – його згадують як наказного полковника ніжинської сотні. Кар’єра, типова для шляхти, що зробила ставку правильно.
1654 рік. Переяславська рада. У Борзні – нова посада: сотник. Сім років підряд Петро тримав сотню, керував судом, збирав податки, водив козаків у походи. У замку міста – його родинне володіння, той самий Зелений двір. Назву подав Олександр Лазаревський у «Описании Старой Малороссии»: будинок із ґанком на високому місці, кілька господарських прибудов у замковому полі, ще одна садиба за містом.
Тоді ж Петро вперше їде до Москви – послом від наказного гетьмана Івана Золотаренка до царя Олексія Михайловича. Місія дипломатична, рутинна для часу, коли Військо Запорозьке вибудовує нову систему стосунків. Через два роки за свою службу отримує царську грамоту на п’ять сіл під Кролевцем: Обтове, Реутинці, Лушники, Клишки, Погорілівка. Це вже не борзнянська земля – Шосткинський бік, – але саме туди обозний згодом і переселиться. Поки що ж він залишається в Борзні.
Найкрутіший поворот – 1663 рік. У Ніжині відбулася так звана Чорна рада, на якій гетьманом обрали Івана Брюховецького. Забілу, людину з обома ногами у старшинському колі, новий гетьман призначає генеральним суддею Війська Запорозького. Шість років він возиться з найскладнішими справами Гетьманщини: майнові суперечки старшини, кримінальні розправи, дипломатичні скандали.
1665 року їде з Брюховецьким у Москву – підписувати горезвісні Московські статті, які обмежили автономію Гетьманщини. За цю поїздку Петро отримує царський титул дворянина. Деталь, яку легко прочитати як зраду, насправді – нормальний інструмент тогочасної дипломатії: цар «купував» лояльність старшини, старшина брала, що давали, і йшла собі далі робити свої справи.
1669 року Забіла отримує найвищу за все життя посаду – генерального обозного. Це другий за впливом уряд у Гетьманщині після гетьмана. Обозний відповідає за артилерію, фортифікації, постачання війська, штабну роботу. У сучасних термінах – начальник Генштабу плюс міністр оборони. Призначив його тоді щойно обраний гетьман – Дем’ян Многогрішний.
А далі – та сама історія, яка зробила Забілу персонажем серйозних монографій. До 1672 року стосунки старшини з Многогрішним зіпсувалися остаточно. Гетьман правив жорстко, надміру довіряв родичам, уникав консультацій із радою. Петро Забіла стає лідером старшинської змови. У ніч на 13 березня 1672 року змовники заарештували Многогрішного в Батурині, закували в кайдани й відправили до Москви, звідки гетьман пішов етапом у сибірський Селенгінськ.
Після цього на елекційній раді в урочищі Козача Діброва, біля Конотопа, постало питання булави. Кандидатів троє: Петро Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич і полковник Іван Самойлович. Старий обозний мав і вислугу, і авторитет, і підтримку царських воєвод. Але переміг Самойлович – молодший, спритніший, ближчий до Москви через попередню службу. Забіла залишився на посаді генерального обозного.
Чому Забіла не отримав булави – питання, на яке історики досі сперечаються. Версій кілька. Перша: вік. У 1672-му йому вже було за дев’яносто – дев’яносто два за деякими обчисленнями. Друга: він був занадто пов’язаний із попередніми кадрами Брюховецького і Многогрішного. Третя, найпрозаїчніша: Самойловичу повірили в Москві швидше. Так чи інакше, старий обозний прийняв програш і продовжив тягнути службу при новому гетьманові.
На цій посаді Забіла протримався ще близько п’ятнадцяти років. У середині 1680-х (джерела розходяться: 1685 чи 1687) пішов з уряду, як делікатно записав Лазаревський, «за дряхлістю». На той час йому було далеко за сто. Переселився з Борзни у свої кролевецькі маєтки – в Обтове, ближче до Рихлівського монастиря. Скуповував млини, добудовував господарство, готувався до смерті.
Помер Петро Михайлович Забіла 10 квітня 1689 року. У деяких документах фігурує 1691-й, але більшість родовідних записів називають саме 1689-й. Похований у Рихлівському Пустинно-Микільському монастирі поблизу села Обтове. Сто дев’ять років життя – число, з яким складно сперечатися, навіть якщо допустити, що рік народження зрушений на десятиліття.
Рід, який Петро лишив по собі, виявився живучим. Від першого шлюбу з Параскою Станіславівною – четверо синів: Іван-старший, Тарас, Степан, Василь. Степан зробив кар’єру – став ніжинським полковником і вже за гетьмана Мазепи у 1689 році їхав послом до Москви. Від другого шлюбу з Гафією Семенівною Герцик – ще син Іван-молодший і донька Феодора.
Через два століття від цього кореня народиться нащадок Віктор Миколайович Забіла (1808–1869) – поет, друг Шевченка, той самий, чий маєток Кукуріківщина в околицях Борзни зробив його одним із найвідоміших борзнян XIX століття. Ще через покоління – скульптор Пармен Забелло, у XX столітті – поетеса Наталя Забіла. Через три століття старшинський рід із Зеленого двору пройшов крізь козацьку, російську імперську і радянську Україну, не загубивши прізвища.
Сам Зелений двір не зберігся. Замок Борзни розвалили ще у XVIII столітті, коли пропала потреба у прикордонних фортецях, а назву передали до архівних описів і до Лазаревського.
Але історія борзнянського сотника, який пройшов крізь усю епоху ранньої Гетьманщини, очолив змову проти гетьмана і ледь не отримав булаву, належить саме Борзні. Не Кролевцю, де він доживав. Не Рихлівському монастирю, де його поховали. Борзні – місту, де він народився, служив сім років сотником і тримав двір, доки був при силі.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Борзни, документи про родину Забіл або матеріали про борзнянський замок – надсилайте на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Ми разом відновлюємо памʼять борзнянського краю.