На подвірʼї борзнянської вʼязниці зʼявився напис: «Лєнін дав собакам амністію». Червоні, які щойно зайняли містечко, випустили з неї людей, а натомість замкнули там кількох виловлених бродячих псів. Ватага гімназистів збила замок, випустила собак і залишила ці чотири слова. Хтось доніс. Гімназистів заарештували й уночі повели за місто, у поле. Коли дійшли до останніх хат, хлопці кинулися врозтіч, конвоїри відкрили вогонь. Кількох застрелили. Одному з тих, хто добіг до темряви, було сімнадцять, і звали його Анатоль Олійник.
Він народився в Борзні 9 листопада 1902 року – 27 жовтня за старим стилем. Батько, Андрій Андрійович, служив у земстві; мати, Олександра Павлівна Силич, походила зі збіднілої дворянської родини. Дітей у домі було шестеро: Георгій, Анатоль і Михайло, Клавдія, Олімпіада та Олександра. Пʼятеро з них потім учителювали.
Будинок стояв на вулиці Володарського під номером 92. За родинними споминами, які переказує у своїй книжці літературознавець Анатолій Речмедін, він відрізнявся від сусідніх хат: не солома, а дах під бляхою, вітальня, кабінет, їдальня з віденськими стільцями, у світлиці рояль. Літніми вечорами за рояль сідав наймолодший Михайло, а середня сестра Олімпіада співала. Голос у неї був такий, що в містечку її звали борзнянським соловейком, і на її спів під вікнами збиралися люди.
Родина наполягала саме на формі «Анатоль», не «Анатолій»: так він підписував анкети, автобіографії, документи про освіту і власні вірші.
Початкове училище, гімназія, а з 1920 по 1924 рік – Борзнянський педтехнікум. Там він зібрав навколо себе тих, хто теж писав, вони заснували літературне обʼєднання і почали видавати рукописний альманах. Редагував його Олійник.
1924 року він поїхав до Конотопа. Викладав українську мову й літературу у школі № 2, підробляв коректором у місцевій газеті «Селянські вісті», друкувався в «Молодняку», «Червоних квітах» та іншій періодиці. У школі організував драматичний і літературний гуртки з тим самим рукописним альманахом. Часто їздив до Харкова, де подружився з Володимиром Сосюрою.
У листопаді 1929-го його заарештували у справі Спілки визволення України. Протримали 33 дні й випустили. Але після цього в Конотопі він уже не міг ані вчителювати, ані друкуватися, тож поїхав у село Андрушівку на Вінниччині. Там теж завів драмгурток, який показував вистави по навколишніх селах. Одним із гуртківців був підліток Валентин Речмедін – згодом письменник, який через сорок років напише передмову до першої книжки свого вчителя.
Заочно він закінчив педінститут і з вересня 1932 року вчителював у Житомирі. Тоді ж прийшла бандероль від старшого брата Георгія – сільськогосподарська брошура з припискою, що вона дуже цікава й неодмінно стане в пригоді. Олійник переглянув аркуші й побачив, що подекуди олівцем ледь помітно підкреслені літери. Складені разом, вони повідомляли: заарештовано наймолодшого, Михайла, студента філологічного факультету Київського університету.
Цю історію розповів на вшануванні памʼяті поета його син Олег Олійник – він же переказав і те, що батько зробив далі. Замість чекати, Олійник поїхав до Москви, уклав угоду з представництвом Каракалпацької автономної республіки й наприкінці 1932 року вирушив до Турткуля – тодішньої столиці цієї середньоазійської автономії. Дружині сказав: «Я послав себе у добровільне заслання. А то відправили б на Соловки».
У Турткулі він завідував відділом культури в республіканській газеті, викладав у педтехнікумі, друкувався в місцевій пресі. Його вірші перекладали. Він долучився до створення каракалпацької спілки письменників, і перший зʼїзд обрав його до правління. Там же народився син. З осені 1935-го Олійник працював доцентом педінституту в Бухарі.
У віршах він лишався там, звідки поїхав. Пейзажна й інтимна лірика, майже без гасел: за його власними словами, саме в такій поезії за радянської влади ще можна було писати те, що думаєш. Найвідоміший його вірш «Співай, печаль» побудований на образі, який важко приписати радянським тридцятим: печаль, до якої звертаються як до живої, і меч, що його гострять під її спів.
А ще був цикл, який виріс просто з тієї ночі в полі під Борзною, – «З тюрми», «За брамою», «Ґрати, мури і підмурки», «В тюрмі» та «Їх розстріляли на толоці», де двоє вбитих лежать на вигоні, поруч пасеться байдужа череда, і тільки вітер гойдає траву.
У травні 1936 року він узяв відпустку й поїхав в Україну. Дорогою застудився. Удома поставили діагноз: запалення легенів з ускладненням – лівобічним гнійним плевритом. За книжкою Речмедіна, у борзнянській лікарні йому зробили операцію, вона не допомогла, і в тяжкому стані його повезли до Києва. 24 серпня 1936 року Анатоль Олійник помер у Жовтневій лікарні. Йому було 33.
Додому його везли товарним вагоном. Далі – історія, яку Речмедін записав зі слів удови поета Марії Іллівни Рябчун. Труну супроводжував старший брат Георгій. На станції – імовірно, у Ніжині – потяг зупинився, і Георгій пішов у буфет по цигарки. Коли озирнувся, склад уже рушив. Він біг за вагонами щодуху й, певно, тоді надірвав серце: через пів року його не стало, у тридцять шість.
Поховали Анатоля Олійника на Новоміському кладовищі в Борзні.
Далі почалося те, що трапилося з десятками імен його покоління: мовчання. Перша книжка Олійника «Вітрила напнуто» вийшла в Києві 1971 року – через тридцять пʼять років після смерті автора. Друга, «Амурова декада», – через шістдесят два. Третя, «Віват, життя», – через сімдесят. Володимир Сосюра ще 1960 року писав рідним поета, що той «несправедливо забутий», і збирався порушити перед президією Спілки письменників питання про видання його творів, але не встиг.
Повертали його поволі й здебільшого зусиллями двох людей – сина Олега та вчорашнього андрушівського гуртківця Валентина Речмедіна. 2002 року в Чернігові вийшла книжка Станіслава Репʼяха «А завтра – ліс і день…», 2005-го у Вінниці – «Чарівний лірик із Борзни» Анатолія Речмедіна, 2010-го – «Знедолений Ікар», який написав син. 2013 року в «Мистецькій вітальні» Чернігівської обласної бібліотеки імені Короленка вшанували памʼять поета, і Олег Олійник приїхав туди з Москви.
У самій Борзні від нього лишилося те, що складно перенести кудись іще. Батьківський будинок, у якому колись стояв рояль, зберігся. А вулиця Володарського, де він стоїть, від 2002 року називається вулицею Анатоля Олійника – так містечко повернуло собі хлопця, який утік від конвою на його околиці.
Джерела:
Олійник Анатоль Андрійович – https://uk.wikipedia.org/wiki/Олійник_Анатоль_Андрійович
«Радості окрайчик, горя – цілий хліб», «Урядовий курʼєр», 05.03.2013 – https://ukurier.gov.ua/uk/articles/radosti-okrajchik-gorya-cilij-hlib/
А. Речмедін. «Чарівний лірик із Борзни». Життя і поетика Анатоля Олійника. Вінниця, 2005 (повний текст) – https://aoliinik.narod.ru/lirik.htm
Сайт про Анатоля Олійника, укладений родиною поета – https://aoliinik.narod.ru/
«24 серпня 1936 року у віці 33 років помер український поет доби Розстріляного відродження Анатоль Олійник», Букви – https://bukvy.org/24-serpnya-1936-roku-u-viczi-33-rokiv-pomer-ukrayinskyj-poet-doby-rozstrilyanogo-vidrodzhennya-anatol-olijnyk/
Світлини: з Вікісховища, родинного архіву Олега Олійника та архіву «Урядового курʼєра».
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Борзни, знімки педтехнікуму, гімназії чи будинку на теперішній вулиці Анатоля Олійника – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»