Вона народилася в родині, де за одне слово можна було отримати покарання. Батько – російський офіцер – карав за слова «сорочка», «панчохи», «спідниця». Мати, вихованка Смольного інституту, карала за російські та польські. Дитина росла між двома мовами, як між двома вогнями. Що з цього вийшло – окрема історія.
Любов Яновська. Письменниця, драматург, членкиня Української Центральної Ради. Народилася в селі Миколаївка Борзнянського повіту. Написала близько ста творів, з яких половину так ніхто й не видав.
Любов Яновська, портрет кінця XIX – початку XX століття. Wikimedia Commons, public domain
Миколаївка і рід Білозерських
Село Миколаївка стоїть за десять кілометрів від Борзни, на річці Борзенці. Тут жила бабуся Любові – Любов Боголюбцева, з роду Білозерських. Того самого роду, що дав Україні Василя Білозерського – засновника Кирило-Мефодіївського братства, редактора «Основи». Старша сестра бабусі – Олександра Білозерська, вона ж Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша. Тарас Шевченко знав її матір ще дитиною і жартував з неї через кучеряве волосся.
Народитися в такій родині – це або благословення, або тягар. Для Любові Щербачової (таке її дівоче прізвище) це було і те, і те.
30 липня 1861 року вона зʼявилася на світ у бабусиному маєтку в Миколаївці. Але дитинство пройшло далеко звідси: батька-гусара перевели на службу до Польщі, потім сімʼя переїхала до Полтави, далі – Кременчук. Батьки розійшлися. Мати померла після нервового зриву. Родина збідніла.
Любов мала музичний талант – князь Ольденбурзький запропонував їй стипендію для навчання в консерваторії. Вона відмовилася. Закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат і пішла працювати гувернанткою.
На хуторі Тарнавщина
У двадцять років вийшла заміж за Василя Яновського – дрібного поміщика з Лубенщини, старшого на двадцять років. Він був українофілом, членом Київської Громади, ветераном російсько-турецької війни. Мав непростий характер і хвороби, які з роками посилювалися.
Оселилися на хуторі Тарнавщина під Лубнами. Тут Любов Яновська прожила наступні двадцять років. Доглядала хворого чоловіка. Виховувала трьох дітей. Вчилася сама – українська мова, література, історія, етнографія. Організувала недільну школу для селян, хоровий гурток, літературні вечори.
І тут починається чесна розмова про її літературну карʼєру.
Перші твори Яновська писала російською мовою. Це був свідомий вибір людини, яка виросла в російськомовному середовищі, з батьком-офіцером, що карав за українське слово. На українську вона перейшла лише в 1897 році – під впливом членів Братства тарасівців Володимира Шемета та Мусія Кононенка. Їй було тридцять шість.
Перше українськомовне оповідання – «Злодійка Оксана» – опублікував львівський часопис «Зоря» у 1897 році.
Сто творів
Далі було багато.
За наступні двадцять років Яновська написала десятки оповідань, кілька повістей, понад пʼятнадцять пʼєс, лібрето опери «Купальна іскра» для лубенського композитора Бориса Підгорецького. Публікувалася в «Зорі», «Київській старовині», газеті «Рада», «Літературно-науковому віснику». У 1903 році її оповідання увійшли до антології «Вік» – поруч із Грінченком, Коцюбинським і Стефаником.
Її пʼєса «Повернувся із Сибіру» ставилася на українських та російських сценах протягом двадцяти років – з 1900-го по 1920-й. Для українського театру того часу це рідкісне довголіття.
Але повної книги, яка б залишилася в читацькій памʼяті поколінь – як «Чорна рада» Куліша чи «Тіні забутих предків» Коцюбинського – Яновська не створила. Її ранні твори критики оцінювали як занадто традиційні, етнографічно-побутові. Пізніші – цікавіші: психологічна проза, філософські пʼєси, тема жінки-мисткині в оповіданні «Барвінок». Але ця еволюція залишилася недооціненою. Роман про Григорія Сковороду загубився безслідно. Роман про Петра Сагайдачного залишився в нотатках.
Літературознавець Ніла Шумило написала про неї точно: Яновська стала «мостом» між старою реалістично-етнографічною школою та новим модерністсько-психологічним напрямком. Але мости рідко потрапляють до підручників – на них стоять, не помічаючи.
Полтава, Київ, Центральна Рада
Відкриття памʼятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Яновська була серед учасників цієї церемонії. Wikimedia Commons, public domain
У 1903 році в Полтаві відкрили перший в історії памʼятник українському письменнику – Іванові Котляревському. Яновська була серед тих, хто домагався цього відкриття. На церемонію зʼїхалася українська інтелігенція з усієї країни. Царська влада заборонила промови українською. Коцюбинський говорив українською всупереч забороні. Грінченко демонстративно порвав текст своєї промови. Короленко записав гіркий парадокс: «Мова Котляревського і Шевченка законна тільки в Австрії».
Яновська була там. Саме на цьому святі її визнали літературним середовищем як повноправну письменницю. Її оповідання «Зарік Горпини» увійшло до альманаху «На вічну памʼять Котляревському».
Після 1905 року вона переїхала до Києва. Очолила київську «Просвіту» після хвороби Бориса Грінченка. Керувала секцією драматургії. Організовувала літературно-мистецькі вечори. У 1908 році виступила на Першому Всеросійському жіночому зʼїзді в Петербурзі з доповіддю про становище селянок.
У березні 1917-го стала однією із засновниць Української Центральної Ради. Деталі її роботи там невідомі – протоколи чекають дослідника в архівах. У жовтні того ж року її обрали до Комітету Українського Національного Театру.
Останні роки
Після 1916 року Любов Яновська перестала писати. Помер чоловік. Війна забрала сили. Вона працювала в комітетах допомоги жертвам війни, давала приватні уроки.
У 1923 році інсульт паралізував її. Останні десять років життя вона провела прикутою до ліжка. Заробляла репетиторством – єдине, що могла робити.
Померла 20 листопада 1933 року в Києві – у рік Голодомору. Прямого звʼязку з голодом джерела не фіксують: вона помирала повільно від наслідків паралічу. Але контекст неминучий – паралізована літня жінка в місті, де люди вмирали від голоду на вулицях.
Похована на Байковому кладовищі. Наприкінці 1970-х памʼятник на її могилі знесли. Чому – невідомо. Радянська влада не пояснювала.
Памʼять
Її дочка Валентина Радзимовська стала вченою-фізіологом, однією з 60 жінок-лікарок у тогочасному Києві. Англомовне видавництво Language Lanterns (Канада) переклало кілька томів творів Яновської – серія «Жіночі голоси в українській літературі». Це більше, ніж зробили для неї на батьківщині.
У Лубнах на Полтавщині, де вона прожила двадцять років, є вулиця Яновської. У Миколаївці, де народилася – вулиці її імені немає. Немає й меморіальної дошки. У вікіпедійній статті про село серед «Відомих людей» вона згадана одним рядком.
Другий портрет Любові Яновської. З монографії І.В. Приймак «Любов Яновська у дзеркалі доби»
Любов Яновська не стала великою письменницею. Вона стала важливою. Це різні речі.
Близько ста творів. Пʼєси, які ставилися двадцять років. Членство в Центральній Раді. Перехід з російської на українську в тридцять шість – коли простіше було залишитись. Недільна школа для селян. Боротьба за памʼятник Котляревському. Десять років паралічу.
І маєток бабусі-Білозерської в Миколаївці, де все починалося. За десять кілометрів від Борзни. Наша.
Джерела
– Любов Яновська (Wikipedia UA)
– Yanovska, Liubov (Encyclopedia of Ukraine)
– Просвітянка Любов Яновська і Лубенщина (poltava.to)
– Любов Яновська: штрихи до портрета (ukrlit.net)
– УІНП: 1861 – народилася Любов Яновська
Світлини: Wikimedia Commons (портрет Л. Яновської, public domain), монографія І.В. Приймак «Любов Яновська у дзеркалі доби».
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»
P.S. Шановні підписники, якщо маєте у своїх архівах старі світлини Миколаївки, або будь-які матеріали про родину Білозерських та Яновську – надсилайте на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot.
Надсилайте також будь-які старі фотографії із зображеннями ваших населених пунктів, вулиць, історичних місць, людей. Залишайте невеличкий опис та приблизну дату зйомки. Публікуватимемо і нагадуватимемо про історію краю. Завжди раді зворотному звʼязку – запитанням, зверненням, коментарям. Пишіть нам!