Улітку 1936 року в Бердянську інженер Кость Туркало вийшов на вулицю і натрапив на подружжя, якого не бачив п’ять років. Микола Гладкий, уродженець Борзни, мовознавець, і його дружина Вероніка повернулися із заслання в Ташкенті буквально напередодні. Наступні два тижні вони бачилися мало не щодня – купалися, ходили берегом, говорили. Гладкий пояснював, чому ризикнув вернутися: ухвалили нову конституцію, і він вірив, що тепер можна жити вдома.
Він народився 1885 року в Борзні, яка на той час була повітовим центром Чернігівської губернії. Місто жило цукром, шкірою і цеглою: наприкінці століття тут працювали цукровий завод, дві винокурні, чотирнадцять цегелень і п’ять шкіряних заводів, над містом стояло п’ять кам’яних церков.
Через п’ять років у сусідньому Батурині народився його брат Петро. Обидва стануть мовознавцями, обох знищить одна й та сама держава.
Микола вступив до Університету святого Володимира в Києві, але провчився там лише три роки: 1907-го його виключили за участь у студентських заворушеннях. Диплом він добув у Харкові – 1908-1912 роки.
Далі був Житомир, і саме там з учителя виріс громадський діяч. Гладкий співпрацював із «Просвітою», працював в етнографічній секції Товариства дослідників Волині, а 1911 року став співзасновником видавництва «Струмок». Друкував статті на педагогічні та психологічні теми, писав вірші для журналів «Світло» й «Маяк».
Тут же він і одружився. 1912 року його дружиною стала Вероніка Морозова – поетеса, що підписувалася як Вероніка Морозівна, донька волосного писаря з Андрушівки. Пізніше вона перекладе українською Джека Лондона, Веллса, Гамсуна та Ібсена.
З середини 1914 року Гладкий – у російській армії, а вже 1915-го опиняється в таборі військовополонених у німецькому Зальцведелі. Там, серед бараків, виходить його поетична збірка «На війні та в неволі» (1917), підписана псевдонімом Микола Струмок – тим самим словом, що й житомирське видавництво. Основні теми тих віршів прості: протест проти братовбивчої війни й туга за домом.
Біографічні довідники подають, що після повернення він служив у Генеральному штабі Армії УНР і був делегатом Трудового конгресу 1919 року. Ця сторінка його життя задокументована найгірше – і саме вона згодом коштуватиме йому найдорожче.
Двадцяті роки дали йому те, заради чого, вочевидь, усе й робилося. З 1927-го по 1930-й Гладкий працює в Інституті української наукової мови ВУАН і бере участь в укладанні великого російсько-українського словника. Але головна його книжка вийшла 1928 року в Державному видавництві України й називалася без прикрас – «Наша газетна мова».
Це була перша українська книжка про те, як пишуть газети – і як їм писати не варто. Гладкий розбирав лексику, синтаксу, фразеологію, окремо міркував про «суть популярного викладу» і трактував стилістику як щоденне ремесло журналіста. Матеріал він брав із живої преси: «Пролетарська правда», «Комуніст», «Радянське Село», «Селянська газета» – усе, що тоді читали в містах і селах.
Читати його зауваги сьогодні трохи моторошно, бо вони не застаріли:
«У лабіринті механічно нанизаних слів губить орієнтацію частенько й сам газетяр, а для читача це непереборна перешкода, що вельми заваджає розповсюдженню нашої преси українською мовою».
На цьому ґрунті, писав він, пишно розцвітають «формальні слова», які роблять мову «одноманітною, трафаретною, просякнутою шаблоновістю конструкцій і зворотів».
Найдивніше в цій книжці – те, що частину суперечок, які Гладкий фіксував майже сто років тому, українці ведуть і зараз, а частину він фактично виграв.
На сороковій сторінці він відзначає: «Біжучий рік» зникає з кону газетної мови, замість нього маємо поправніше «поточний рік», а ще краще «цей рік». Слово «біжучий», припускав автор, залишиться хіба що канцелярським терміном – у «біжучому рахунку». Так і сталося.
Поруч – інші спостереження того самого 1928 року: «приміщення» витісняє з ужитку польське «помешкання», а штучну «підготовку» поволі заступає «готування». Мовознавець із Борзни працював не з абстракціями, а з тим, що щодня друкували тиражами в десятки тисяч.
Того ж 1929 року він видав «Новий український правопис» – брошуру в бібліотеці газети «Пролетарська правда», щоб пояснити журналістам щойно ухвалені норми. Наступного, 1930-го, вийшла його «Мова сучасного українського письменства».
1930 рік став межею. Гладкого заарештували з політичних мотивів, і відтоді він мусив жити в Середній Азії – у Ташкенті. Того ж року вперше забрали і його брата Петра.
Через шість років була та сама бердянська зустріч. Кость Туркало згодом опише її у спогадах «Тортури», виданих 1963 року в Нью-Йорку: Гладкий «покладав надію на нову конституцію СССР і одночасно УРСР і через те повернувся в Україну». Туркало додає сухо: «Але бідний Микола Дмитрович помилився, бо конституція, як безсоромно висловлювалися самі слідчі в НКВД, була написана для „дурнів“».
«Через рік, у самий розпал „єжовщини“, тобто восени 1937 року, М. Д. Гладкий безслідно зник у застінках НКВД», – записав Туркало.
Брата Петра розстріляли в підвалі київської в’язниці 2 грудня 1937 року. Про Миколу відомостей майже немає: довідники обережно ставлять дату смерті 1942 рік зі знаком питання і місце – Красноярськ. Реабілітували його 1989 року.
Вероніка після арешту чоловіка повернулася до Андрушівки. Двадцять років пропрацювала інспекторкою районного фінансового відділу, перекладала, а померла 10 жовтня 1966 року в житомирському будинку для літніх людей.
А книжка залишилася. Скан «Нашої газетної мови» сьогодні можна відкрити з телефона за кілька секунд – із тими самими зауваженнями про нанизані слова й шаблонові звороти, які борзнянець писав для редакцій, що давно закрилися. Щоразу, коли українська газета пише «цього року» замість канцелярського «біжучого», вона виконує пораду людини, яку її ж держава стерла без сліду.
Джерела:
Енциклопедія Сучасної України, стаття «Гладкий Микола Дмитрович» – https://esu.com.ua/article-30322
Микола Гладкий. Наша газетна мова. – Київ: ДВУ, 1928 (повний скан) – https://archive.org/details/hladkyi-m.-nasha-gazetna-mova
Кость Туркало. Тортури. – Київ-Нью-Йорк, 1963, с. 128-129 – http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/2402/file.pdf
Вікіпедія, «Гладкий Микола Дмитрович» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Гладкий_Микола_Дмитрович
Вікіпедія, «Гладкий Петро Дмитрович» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Гладкий_Петро_Дмитрович
Вікіпедія, «Морозова Вероніка Януарівна» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Морозова_Вероніка_Януарівна
Енциклопедія історії України, стаття «Борзна» – http://resource.history.org.ua/
Світлини: з архівів Internet Archive та Вікімедіа Коммонз
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Борзни, шкільні знімки чи фото родин Гладких – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»