Імʼя їй придумав чоловік, який її зраджував. А вона продала хутір під Борзною, щоб видати його книжки: історія Ганни Барвінок

Коли в Мотронівці біля Борзни вночі 1885 року згорів двадцятип’ятирічний рукопис — переклад Біблії українською, над яким Пантелеймон Куліш працював півжиття, — він сидів над попелом і мовчав. Починати спочатку в шістдесят шість років? Поруч стояла його дружина, жінка, яку в літературі знають як Ганну Барвінок. Вона сказала: переписуй. І він переписав. Без неї в нас сьогодні не було б «Кулішевої Біблії». Без неї, можливо, не було б і самого Куліша в тому вигляді, в якому ми його пам’ятаємо.

Хутір Мотронівка — «Ганнина Пустинь» біля Борзни. Саме тут вона народилася, вийшла заміж, ховала чоловіка й сама була похована. Wikimedia Commons, Pavlo1, CC BY-SA 3.0

Ганна Барвінок (справжнє імʼя — Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, 1828–1911) — одна з перших українських жінок-прозаїків, авторка понад тридцяти оповідань про жіночу долю, дружина Пантелеймона Куліша, сестра Василя Білозерського з Кирило-Мефодіївського братства. Народилася в Борзні, прожила більшу частину життя й померла на хуторі Мотронівка — зараз це село Оленівка Борзнянської громади.

Як дочка борзнянського предводителя дворянства стала «Барвінок»

Батько Олександри — Михайло Васильович Білозерський — був повітовим предводителем дворянства Борзнянщини (очільником шляхти повіту, який представляв її інтереси перед владою), людиною освіченою, з репутацією «вольтер’янця» і «масона». Мати, Параска Григорівна Костенецька, походила з козацького роду. Саме на її честь родовий хутір отримав назву Мотронівка (Мотрона — друге ім’я матері). Родина довго мешкала в Борзні, але після чергової великої пожежі в місті перебралася за десять кілометрів на хутір. Так борзнянські пожежі визначили, що дочка предводителя ростиме не в повітовому центрі, а серед чернігівських гаїв.

У чотирнадцять років її віддали до приватного пансіону Козаковських на Сумщині, потім — у Конотопі. А далі життя зламало звичний сценарій: 1843 року до її старшого брата Василя приїхав гостювати двадцятичотирирічний Пантелеймон Куліш — початківець, упертий, уже одержимий ідеєю української літератури. Олександрі було пʼятнадцять. Вони побралися через чотири роки — 24 січня 1847 року у Мотронівці. Старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко — друг Василя Білозерського. Про це знаємо передусім з її власних мемуарів, але це єдине свідчення, яке прижилося в біографіях і яке ніхто серйозно не спростовував.

Олександра Білозерська приблизно в рік заручин з Кулішем, 1847. Wikimedia Commons, public domain

Варшава, арешт, викидень

Медовий місяць молодята провели у Варшаві. Звідти Куліша забрали до Петропавлівської фортеці — за справою Кирило-Мефодіївського братства разом із Шевченком і Костомаровим. Для неї цей арешт мав не тільки політичний сенс. Від шоку вона втратила дитину. Дітей у подружжя більше не було — ніколи. Три наступні роки, поки чоловік відбував заслання у Тулі, молода жінка жила на свої літературні гонорари. Для української письменниці середини дев’ятнадцятого століття це був рідкісний випадок — жити з пера.

Тоді ж, у Варшаві, вона написала перше оповідання — «Жидівський кріпак». А псевдонім, під яким її знатиме українська література, — «Ганна Барвінок» — придумав їй чоловік. Той самий чоловік, який протягом життя мав щонайменше пʼять задокументованих романів: Маня де Бальмен, Леся Милорадович, Марко Вовчок, Параска Глібова, Ганна фон Рентель. Роман з Марко Вовчок — найгучніший — розгорнувся приблизно в ті самі роки, коли Куліш листувався з Олександрою ніжно й надсилав їй вірші. Одного разу вона пішла до матері на Мотронівку. Потім повернулася. І залишалася з ним до кінця — пʼятдесят років.

Подружжя Куліш і Барвінок. Парний портрет роботи Петра Кампіоні, 1860–1884. Wikimedia Commons, public domain

Чому її читали і за що критикували

Барвінок написала понад тридцять оповідань. Майже всі — про одне й те саме: про жіночу долю в українському селі. «Лихо не без добра», «Восени літо», «Хатнє лихо», «Жіноче бідування», «Перемогла», «Молодича боротьба», «Не було змалку — не буде й доостанку». Сама вона казала, що її цікавить тільки одне — «кохання української жінки й чи щаслива вона». Висновок її оповідань майже завжди був однаковий: нещаслива.

Перші тексти вона надрукувала 1858 року в альманасі «Хата», який видавав чоловік. Далі — «Основа» брата Василя, «Киевская старина», галицькі «Зоря», «Правда», «Літературно-науковий вісник». 1887 року Наталя Кобринська й Олена Пчілка вмістили її оповідання у львівському альманасі «Перший вінок» — поруч із першими текстами нової генерації українських письменниць.

Критика була різною. Іван Франко назвав її «поетом жіночого горя» — у російському варіанті, в українській традиції закріпилося «співчиня жіночого горя» або «поет жіночої долі». Борис Грінченко, який упорядкував її єдину прижиттєву збірку «Оповидання зъ народнихъ устъ» (1902), писав: «кращі її оповідання належать і до кращих зразків українського письменства». Інші закидали «стенографічне відтворення життя» — мовляв, просто записує село без мистецької обробки. Куліш її захищав: на відміну від Марко Вовчок, каже він, Барвінок малює «простацтво й панів із ширшого погляду» — і називав її творчість «здоровим явищем». Сам захищав — а одночасно крутив романи з авторкою, з якою її порівнював.

Ганна Барвінок, портрет роботи Миколи Уземського, 1866. Wikimedia Commons, public domain

Тринадцять років удівства

Куліш помер 14 лютого 1897 року на Мотронівці. Їй було шістдесят девʼять. Замість писати власні тексти — а вона ще могла — Барвінок присвятила наступні тринадцять років впорядкуванню його спадщини. Віддала на видання десять тисяч рублів. Продала садибу, залишивши собі тільки будинок і ділянку землі — з двома могилами: чоловіка й рідного брата Василя Білозерського. З двадцяти двох запланованих томів встигло вийти пʼять. На її гроші у Борзні звели трикласну школу імені Куліша — щороку там правили по ньому панахиду.

1908 року, коли український емігрант Яків Федорчук з Парижа звернувся з проханням допомогти зібрати українську бібліотеку у Франції, вісімдесятирічна Барвінок особисто упакувала й відіслала посилку книжок — своїх і чоловікових. Останні роки жила в тяжких злиднях. Померла 6 липня 1911 року на Мотронівці. Похована поруч з Кулішем на Кулішевій горі.

Молебень біля могил Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок. Меморіальний комплекс «Ганнина Пустинь», с. Оленівка. Wikimedia Commons, Pavlo1, CC BY-SA 3.0

Мотронівка сьогодні

У 2002 році на місці хутора, серед тих самих ландшафтів, де вона писала свої оповідання про нещасливих селянок, відкрили Чернігівський обласний історико-меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина Пустинь». Девʼять гектарів, три тисячі музейних предметів, статус ландшафтної памʼятки садово-паркового мистецтва. Закладальний камінь клали за участі Президента Леоніда Кучми і голови Верховної Ради, уродженця Борзни Івана Плюща. Музей діє, школярі Борзнянської громади їздять туди на екскурсії — остання задокументована була в червні 2025-го. 2018 року іменем Ганни Барвінок назвали вулицю в Оболонському районі Києва.

У класичній українській літературі її імʼя традиційно стоїть поруч з Марко Вовчок — як перша хвиля жіночої прози. У феміністичному каноні, який розбудовували Соломія Павличко й Віра Агеєва, центр відведено Лесі Українці та Ользі Кобилянській — Барвінок лишилася на периферії, у графі «передісторія». Але ця передісторія має конкретну адресу: хутір Мотронівка під Борзною, де жила жінка, яка знала про зради чоловіка і продовжувала переписувати його рукописи, а потім — видавати його спадщину замість власної.

Джерела

• Вікіпедія UA — Ганна Барвінок
• Енциклопедія Сучасної України — Барвінок Ганна
• Велика українська енциклопедія — Барвінок, Ганна
• Kyiv Daily — «Крім Кобзаря. Ганна Барвінок»
• ZAXID.NET — Ганна Барвінок і Пантелеймон Куліш: шлюб, коханки, втрата дитини
• Український тиждень — Барвінок між творчістю і служінням
• Internet Archive — «Оповидання зъ народнихъ устъ» (1902), прижиттєва збірка
• Музей-заповідник «Ганнина Пустинь» — офіційна довідка
• Українки.com.ua — поетеса жіночої долі, яка прощала зради
• Чтиво — твори Ганни Барвінок онлайн

Світлини: Wikimedia Commons (public domain / CC BY-SA 3.0, автор Pavlo1 для серії «Ганнина Пустинь»).

«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»

P. S. У вас удома чи в бабусиних альбомах є старі фото Оленівки, Мотронівки, Кулішевої гори або пам’ять про візити до «Ганниної Пустині» у 1990-ті–2000-ні? Надсилайте у наш Telegram-бот @mmedia_addnews_bot з коротким описом і приблизною датою. Ми опублікуємо — і повернемо Борзнянщині її людей.