Дровник із проваленим дахом: як з уродженця Борзни почалася одна з перших безплатних ремісничих шкіл в Україні

Він не питав дозволу. Офіцер Микола Федоровський, уродженець Борзни, побачив біля єлисаветградської вʼязниці старий дровник із проваленим дахом – і почав зносити туди чужих дітей, щоб учити їх грамоти. Дітей він випрохував по хатах, ходячи від порога до порога. Це 1860-ті роки, і з цього дровника виросте одна з перших безплатних ремісничо-грамотних шкіл в Україні для простолюду.

Він народився в Борзні у родині військового – 1838 року за більшістю джерел, хоч Вікіпедія дає 4 грудня 1837-го. Був старшим із трьох дітей – мав сестру й брата. Батько помер, коли Миколі виповнилося вісім. Далі про борзнянські роки джерела мовчать – ні адреси, ні імені першого вчителя вони не зберегли. Далі в біографії одразу кадетський корпус у Полтаві, стрілецька школа в Тифлісі, служба на Кавказі. Хлопця з чернігівського містечка забрала армія, як забирала тоді тисячі синів небагатих офіцерів.

Після війни його направили до Єлисаветграда – викладати історію та географію в юнкерському кавалерійському училищі. Місто було військове, свіже, майже без вільної інтелігенції. Коли туди вперше заслали студента, це вважали сенсацією.

Федоровський роздивився навколо себе не парадний плац, а міщанські околиці, де заробіток пропивали в хазяйських шинках, а сімʼя лишалася без хліба. Висновок він зробив простий: дати людям ремесло в руки.

«Не питаючи ні в кого ані поради ані дозволу», – напише він через сорок років, згадуючи той дровник.

На допомогу покликав відставного полковника Щукіна й відставного доглядача повітової школи Жукова. Потім примудрився купити поряд колишній шинок на чотири маленькі кімнати. Так у 1867 році в Єлисаветі зʼявилася перша професійна школа. Офіційно Єлисаветградське ремісничо-грамотне училище відкрилося 15 жовтня того року на Ковалівці – разом із дружинами офіцерів Резановою і Некрасовою.

Дітей учили грамоти, рукоділля, теслярства, садівництва, городництва й шовківництва. Державних грошей заклад не мав узагалі: жив із благодійних внесків і сам заробляв, виконуючи платні замовлення з тих самих ремесел, яких навчав учнів. Коли забракло на платню вчителям, кілька молодих викладачів погодилися працювати задурно.

Коли стало тісно, Федоровський почав будувати камʼяний будинок – без грошей, зате з фундаментом, розрахованим на майбутній другий поверх. «Коли є воля й упертість, то й те, що здається неможливим, стає здійсненним», – пояснював він.

Жив він навпроти школи й проводив у ній увесь вільний час. Учив дітей українських віршів і байок. Його ученицю, а потім багаторічну вчительку цієї ж школи Параскеву Дворецьку найбільше вразило те, що він повторював: «Памʼятайте, діти, що Україна таки буде вільна».

За таке в ті роки не гладили по голові. Одного разу школу відвідав почесний член товариства граф Остен-Сакен із поліцмейстером. Граф попросив жваву дівчинку продекламувати вірш – і та відкатала йому українську байку. Усі зблідли. Старий слухав із ласкавою усмішкою й хитав головою в такт. «Щастя ваше, що він глухий», – сказав Федоровському поліцмейстер уже на виході.

Іншим разом інспектор народних шкіл знайшов у книжковій шафі коло сотні українських книжок, яких учителька не встигла сховати, і написав куди слід. Федоровський, за його власними словами, відбувся тим, що «попал в списки неблагонадежных».

У саду при школі діти насипали могилу Шевченкові. З року в рік насип ріс і виріс у чималий курган. 1871-го, до десятиліття смерті поета, над ним поставили хрест. В училищі цей курган досі вважають першим в Україні памʼятником Шевченкові – могила, обсаджена деревами й квітами, простояла до 1950-х.

А ще в школі співали. Вчитель Богданов поставив хор так, що заїжджі гастролери просили віддати їм кілька голосів. Був заведений порядок: кожен земляк, який їхав з Одеси до Києва чи назад, мусив привезти й вивчити з ними хоч одну українську пісню.

8 лютого 1875 року на сцені Громадського зібрання в Єлисаветграді вперше зіграли «Вечорниці» Петра Ніщинського. Федоровський запевняв, що пʼєсу написано спеціально для його шкільного хору. Хор того вечора складався з юнкерів та учениць училища, а сам засновник клопотався про вбрання: костюми були, вінків не було, тож він роздобув квітів і особисто приміряв кожній дівчині – щоб до лиця.

Того вечора на сцені були Марко Кропивницький, Іван Тобілевич, якого світ знатиме як Карпенка-Карого, його брат Микола – майбутній Садовський – і їхня сестра Марія. Після вистави вони надумали збити власну трупу. Грошей не було; першою відгукнулася небагата жінка на прізвище Рогаська, яка дала сто карбованців «из своих скромных средств». На них у збіднілого польського поміщика купили декорації та величезну завісу, писану олійними фарбами. З цього зародилася перша українська трупа Кропивницького.

Борзна лишилася в його житті точкою відліку. Справу свою він робив далеко звідси, але чернігівський слід тягнеться за ним усе життя. Вже під пʼятдесят він одружився саме в Чернігові, з молодою дівчиною, і мав від неї доньку. Одну зі своїх брошур про шовківництво надрукував у чернігівській земській друкарні. Опікувався племінником: побачив у хлопця хист до малювання й повіз його вчитися.

1876 року Федоровський переїхав до Києва вихователем кадетського корпусу. Українською справою там займатися було годі – він і сам остерігався, щоб про його українство знали чужі люди. Тож посадив перед корпусом великий плац, збудував окремий барак і разом із кадетами виводив шовковичну черву, а кокони відсилав до Москви. Тридцять пʼять років він віддав шовківництву: видав один із перших підручників із цього ремесла, вів щорічні курси для сільських учителів, отримав від міністерства хліборобства дві срібні медалі.

1894 року залишив службу в чині генерал-майора. Оселившись у Петербурзі, став одним з ініціаторів Благодійного товариства видавання загальнокорисних і дешевих книг – української видавничої справи, навколо якої гуртувалася молодь. Організував ще два товариства: «Народна самодопомога при хворобах» і «Всесловʼянське музичне коло». До свого давнього гасла «треба народ учити» додав «і лікувати» й до кінця життя писав популярні брошури – про холеру, народне здоровʼя, боротьбу з алкоголізмом.

До Єлисаветграда він приїздив двічі, у 1905-му й 1909-му. Одного з тих разів, за старою звичкою, попросив дітей заспівати щось українське. Діти не знали жодної пісні.

Це його не спинило. 1913 року, вже глибоким стариком, він писав до Дворецької з Петербурга й питав про дві речі: чи добудували будинок школи, чи вивели нарешті другий поверх, – і «у якому становищі садок».

Помер він улітку 1918 року в Бердянську, на вісімдесят першому році життя.

Школа, яку він почав у дровнику, працює далі. 2018 року професійне училище в Кропивницькому дістало імʼя Миколи Федоровського й вважає себе спадкоємцем того самого ремісничо-грамотного училища на Ковалівці. Двома роками раніше його імʼям назвали вулицю в місті. А український театр, що починався з вінків, які борзнянець приміряв дівчатам перед виставою, досі грає «Вечорниці».

Джерела:
Наталя Бракер. «Микола Федорович Федоровський. Перший український діяч м. Єлисавету» // За сто літ. Кн. 3, 1928 — https://library.kr.ua/elmuzeum/zemlyaky/fedorovsky/
Біограма ОУНБ імені Д. Чижевського — https://wiki.library.kr.ua/index.php?title=Федоровський_Микола_Федорович
Федоровський Микола Федорович, Вікіпедія — https://uk.wikipedia.org/wiki/Федоровський_Микола_Федорович
Легендарний будинок на Дворцовій, де народжувався український театр — https://dozor.kr.ua/post/legendarnij-budinok-na-dvortsovij-de-narodzhuvavsya-ukrainskij-teatr-12922.html
Історія Центральноукраїнського ВПУ імені Миколи Федоровського — https://vpu-4.com.ua/about/history

Світлини: з архівів ОУНБ імені Д. Чижевського та Вікісховища

P.S. Якщо у вас є старі фото Борзни – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot

«Наша Борзна» / «Місцеві медіа»