Хлопець із Мотронівки, який видав перший україномовний журнал в імперії: невідома історія Василя Білозерського

Двадцятого лютого 1899 року на хуторі Мотронівка під Борзною помер сімдесятичотирирічний чоловік. Поховали його на родинному цвинтарі – поруч із зятем Пантелеймоном Кулішем, що пішов двома роками раніше. Через дванадцять років тут же ляже сестра, Олександра, відома у літературі як Ганна Барвінок. На дерев’яному хресті – ім’я Василь Михайлович Білозерський. Журнал «Основа», який він видавав 22 номери у Петербурзі, до того часу не виходив уже 37 років. Кирило-Мефодіївське товариство, яке він заснував разом із друзями в Києві, – 53 роки як було розгромлене. А ім’я на хресті переважно знають як «брат Ганни Барвінок» або «друг Куліша». Це – спроба повернути йому власну історію.

Дитинство, яке почалося з пожежі

Василь Білозерський народився 1825 року на хуторі Мотронівка під Борзною. Родина належала до козацько-старшинського роду – батько Михайло Васильович, випускник Київської духовної академії, обіймав посаду борзнянського повітового маршалка дворянства. Мати Мотрона Пилипівна Силевич походила з роду гетьмана Павла Полуботка – наказного гетьмана Лівобережної України, який помер у Петропавлівській фортеці після конфлікту з Петром I. Так Василь з народження ніс у собі дві борзнянські лінії: батьківську – освічену шляхту, і материнську – пам’ять про козацький провід, що не схилився перед імперією.

До переїзду на хутір Білозерські жили в Борзні, у простих будинках під солом’яною стріхою. У родині співали українських пісень, батько грав на гусельцях. Загалом дітей було дев’ятеро – шестеро синів і троє доньок. Коли одна з типових для Борзни пожеж знищила родинний будинок, Михайло Білозерський вирішив будуватися на хуторі – за чотири версти від Оленівки, посеред дубового лісу. Хутір назвали Мотронівкою – на честь дружини. Той самий хутір через двадцять років зустріне Куліша. На ньому виросте Ганна Барвінок. На ньому, через сім десятиліть, помре сам Василь.

Близько 1832-го Михайло Білозерський помер. Мотроні Пилипівні залишилося дев’ятеро на руках і скрутне становище. Опіку над родиною взяв двоюрідний брат Василя – Микола Данилович Білозерський.

Київ і коло, з якого виросло Кирило-Мефодіївське братство

1841 року Василь вступив на історико-філологічний факультет Імператорського університету Св. Володимира у Києві. Цікавився історією козацтва, відносинами України з Росією, етнографією, фольклором. На нього вплинули поляк Адам Міцкевич, чех Павел Йозеф Шафарик, словацько-чеський філолог Вацлав Ганка – слов’янофіли, які мріяли про культурне відродження своїх народів. Влітку 1842 року спільний знайомий познайомив його з Пантелеймоном Кулішем. У 1844-му, під час Контрактового ярмарку, Білозерський зустрів Тараса Шевченка. У 1845-му – Миколу Костомарова. З цих чотирьох імен виросте перша таємна політична організація в історії України.

Випуск отримав навесні 1846-го – кандидата словесних наук. Поїхав учителювати до Полтавського кадетського корпусу. Але паралельно з педагогічною службою у Києві й Петербурзі вже діяло товариство, у заснуванні якого він брав безпосередню участь.

Записка, донос і Варшава

Перші начерки статуту з’явилися на межі 1845 і 1846 років, а назву «Братство святих Кирила і Мефодія» учасники узгодили навесні 1846-го, невдовзі після Великодня. На братських перснях вибили: «Св. Кирил і Мефодій». Ініціатори – Микола Костомаров, Микола Гулак і Василь Білозерський; невдовзі долучилися Пантелеймон Куліш і Опанас Маркович. Загалом до товариства входило близько дванадцяти осіб, серед них Тарас Шевченко. Програма: скасування кріпацтва, рівність станів, розвиток української мови й освіти, федерація вільних слов’янських народів за зразком стародавніх грецьких полісів.

«Книги буття українського народу», які іноді приписують Білозерському, насправді написав Костомаров – у дусі мандрівних апокаліпсисів польської політичної емігрантської літератури. Статут товариства Костомаров створив у співавторстві з Гулаком і Білозерським. А самому Білозерському належить «Записка» – пояснення до Статуту, в якому ідеї братства викладено через концепцію християнського соціалізму і слов’янської федерації. Цей текст і ляже потім на стіл слідчих.

28 лютого 1847 року дев’ятнадцятирічний студент юридичного факультету Олексій Петров приходить до помічника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і робить усний донос. Юзефович, який сам приятелював із Костомаровим і Кулішем, спочатку зволікає – пропонує писемне підтвердження, сподіваючись, що студент злякається. Петров не злякався. 20 березня він подає письмовий донос. Починаються арешти. Білозерського затримують у квітні в Варшаві – він якраз вирушив за кордон. Слідство в Петербурзі триває два з половиною місяці.

Дев’ять років у Петрозаводську

2 червня 1847-го його висилають в Олонецьку губернію, на далеку північ імперії, до Петрозаводська – на посаду молодшого помічника правителя губернської канцелярії. Через два роки підвищують до асесора. Засланець не зламався: служить, читає, листується з друзями. Взимку 1855–1856-го одружується з Надією Олександрівною Ген – донькою губернського лісничого, німця за походженням, і Лідії Катеніної з костромських дворян. Народяться троє дітей – Тарас, Микола і Лідія. Старшого сина охрестять Тарасом – на честь Шевченка, котрий і стане його хрещеним батьком.

1856 року, після маніфесту Олександра II, Білозерського амністують. У березні переїздить до Петербурга, отримує посаду в Управі благочиння. Долучається до петербурзької Громади – напівлегального українського товариства. І саме там, у самому серці імперської столиці, виникне ідея видавати журнал.

«Основа»: 22 номери, 900 примірників, півтора року

Дозвіл здобули у липні 1860-го. Журнал почав виходити в січні 1861-го – щомісяця, спочатку 12 номерів за рік. Назвали «Основа». Це був перший україномовний літературний і науковий журнал у Російській імперії. Видавцем був Білозерський, редакторами – Куліш і Костомаров. Тираж – 900 примірників. Фінансував видання Микола Катенін, костромський поміщик, дядько дружини Білозерського.

У всіх номерах виходила рубрика «Кобзар» – там уперше надрукували 70 раніше невідомих творів Шевченка. Серед авторів – Леонід Глібов, Степан Руданський, Олекса Стороженко. Друкували історичні розвідки Костомарова, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького. Усі 22 номери містили словник на 25 тисяч українських слів із російськими поясненнями. У жовтні 1862-го журнал закрили. Версії дві: одна – тиск цензури, друга – внутрішня криза редакції. Михайло Драгоманов писав про «безлад у редакції». У Полтаві кількість передплатників за рік знизилася більш ніж удвічі – з 53 до 24. Перша спроба україномовного журналу померла від суміші тиску згори та виснаження редакції.

Варшава, розлучення, син-нафтовик

У 1864 році Білозерський їде до Варшави – стає експертом установчого комітету Царства Польського у справах аграрної реформи, пізніше – директором канцелярії урядового комітету. Стабільна державна служба, добра платня. Але у 1867-му Надія залишає його з трьома дітьми. Згодом вона стане літературною секретаркою Костомарова і самостійною дослідницею.

Старший син Тарас Васильович Білозерський, хрещеник Шевченка, виросте у Петербурзі, закінчить медико-хірургічну академію, працюватиме хірургом в Обухівській лікарні, а з 1899 року очолить російське товариство «Нафта». Так в одній родині від хутора під Борзною до петербурзького нафтового бізнесу пролягла дистанція в одне покоління.

Після Емського указу 1876 року, який заборонив українські видання в імперії, Білозерський співпрацює з галицькими виданнями – щомісячником «Мета» і журналом «Правда». Його ім’я стає відомим у Львові, а в Петербурзі залишається у тіні.

Влітку 1898 року він повернувся на Мотронівку – до сестри Олександри. Прожив там пів року. Помер 20 лютого 1899-го. Через два роки після Куліша. За дванадцять років до самої Барвінок.

Що лишилося в Оленівці

Сьогодні хутір Мотронівка – частина села Оленівка Борзнянської громади. Тут діє Чернігівський обласний історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша «Ганнина Пустинь», створений 28 червня 2000 року з ініціативи уродженця Борзни Івана Плюща. Колекція музею – понад три тисячі предметів. Серед відтворених будівель – будинок родини Білозерських, де народилися і виросли Василь, Олександра-Ганна Барвінок, історик Микола та інші діти Михайла і Мотрони. В експозиції – рушники, які вишивали сестри Білозерські. Тут поховані Василь, Куліш і Ганна Барвінок.

Журнал «Основа» зберігся у бібліотеках і архівах. Сканований повний комплект усіх двадцяти двох номерів доступний онлайн через Національну бібліотеку України ім. Вернадського й archive.org. Літопис XIX століття, до якого Білозерський причетний, продовжує жити вже без його імені на обкладинці – і саме тому ця історія варта переказу.

Джерела: Енциклопедія історії України; Encyclopedia of Ukraine; Wikipedia UA – Білозерський Василь Михайлович; Wikipedia UA – Журнал «Основа»; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990 (документи слідства); Музей-заповідник «Ганнина Пустинь»; Чернігівський педагогічний університет – біографічна стаття.

Світлини: з архівів Wikimedia Commons.

P.S. Якщо у вас зберігаються старі фото Мотронівки, Оленівки, рідні чи знайомих, пов’язаних із родиною Білозерських – поділіться. Чекаємо на ваші листи через @mmedia_addnews_bot.