У Борзні є школа, названа на честь жінки, яка сама так і не здобула систематичної освіти. Христина Алчевська народилася тут 16 квітня 1841 року. Батько не пустив її до жодного класу – а вона навчила читати й писати десятки тисяч дорослих людей у підросійській Україні й першою у світі поставила підпис «Українка».
Дівоче прізвище Христини – Журавльова. Її батько Данило викладав у повітовому училищі, але власним донькам ученості не бажав: у тодішній родині вважалося, що жінці грамота ні до чого. У спогадах Христина писала про нього як про жорстоку людину, що підіймала руку на дітей і кріпачок.
Мати походила з іншого світу – з роду молдавського господаря Гіки, закінчила Смольний інститут. Цей мезальянс освіченої дворянки й суворого вчителя і був домівкою, у якій росла дівчинка.
Освіту вона крала. Сиділа під дверима, поки братів навчали вчителі, і повторювала за ними по складах. Читати навчилася підслуховуючи. Згодом родина переїхала до Курська, куди перевели батька, і там минули дитячі та юнацькі роки борзнянки.
Те, чого їй бракувало самій, вона рано почала віддавати іншим. Ще підлітком Христина взялася вчити грамоти селянських дітей – це була її перша вчительська спроба. Дівчина, якій відмовили в науці вдома, рано побачила, наскільки легше велося чоловікові й що жіноча залежність починається з простого невміння читати. «Моїм пунктом була думка навчити грамоти якомога більше жінок», – згадувала вона згодом.
Юнкою Христина захопилася «Колоколом» – революційним часописом Олександра Герцена, що виходив у Лондоні й потай розходився імперією. Вона почала листуватися з редакцією і друкувати там свої дописи.
Підписувала їх псевдонімом «Українка».
Це сталося ще в 1860-х. Лариса Косач, яку весь світ знає як Лесю Українку, тоді навіть не народилася – вона зʼявиться на світ лише 1871 року. Христина Журавльова з Борзни стала першою жінкою, яка узяла собі це імʼя як підпис.
1862 року в Харкові Христина зробила те, заради чого її й памʼятають. Вона відкрила недільну жіночу школу – місце, де дорослих неписьменних жінок безплатно вчили грамоти. Влада довго не давала школі офіційного статусу, і лише 22 березня 1870 року та запрацювала легально.
Школа протрималася понад пʼятдесят років. У 1871-му тут навчалося 154 учениці, а на початку 1890-х – уже 600–700. Понад сто вчителів працювали безплатно. У 1896 році школа отримала власний будинок. Учителькою була й сама Христина – без диплома, без права викладати, яке батько відібрав у неї ще в дитинстві.
Христина шукала спосіб, як навчити дорослу людину, що приходить у школу після робочого тижня, втомлена й часто соромʼязлива. Вона відмовилася від муштри й зубріння, поставила в основу живу розмову та індивідуальний підхід до кожної учениці. Її недільну школу почали ставити за взірець – спершу в самій імперії, потім і на Заході, куди звістка про харківський досвід дійшла через виставки та педагогічні конгреси.
Разом з ученицями Христина уклала тритомний покажчик «Что читать народу?» – понад чотири тисячі рецензій на книжки, зі своїх приблизно тисячу півтори написала вона сама. Це був практичний путівник: яку книжку варто дати простому читачеві, а яка тільки зашкодить. Праця здобула найвищі відзнаки всесвітніх виставок – у Парижі 1889 і 1900 років, у Чикаго, Антверпені. На паризькому конгресі 1889 року Христину Алчевську обрали віцепрезиденткою Міжнародної ліги освіти. Свій шлях вона згодом описала у книжці спогадів «Передуманное и пережитое» (1912).
1899 року в саду своєї харківської садиби, поряд зі школою, Христина зробила ще один вчинок, за який могла поплатитися. Вона встановила бюст Тараса Шевченка роботи академіка Володимира Беклемішева – перший памʼятник поетові.
Простояв він недовго. Уже 1901 року влада наказала прибрати «крамольну» скульптуру з приватного двору. Бюст зняли, але не знищили – сьогодні він зберігається в музеї. А сам жест борзнянки, яка поставила Шевченка серед троянд свого саду за два десятиліття до того, як памʼятники йому дозволили офіційно, лишився в історії.
Борзну Христина покинула ще дитиною, та місто її не забуло. Одна з місцевих шкіл названа на честь Христини Алчевської – це про неї згадують у Борзні, коли говорять про земляків, що зробили імʼя далеко від дому.
Померла Христина Данилівна 15 серпня 1920 року в Харкові, у місті, якому віддала майже все життя. Її чоловік, фінансист Олексій Алчевський, дав своє прізвище цілому промисловому місту на Донбасі. Вона дала грамоту тисячам людей, які без неї так і лишилися б із хрестиком замість підпису.
Жінка, якій батько заборонив учитися, навчила читати цілий край. І підписалася «Українкою» тоді, коли це слово ще нікому не спало на думку взяти за імʼя.
